Глава 53

Минуло лише доба, а життя стало зовсім іншим. Наші нові покої були величезними, наповненими м’яким світлом каміна та запахом дров. Я лежала в обіймах Крейна, сховавши обличчя на його грудях, і слухала розмірений стукіт сильного серця. І це був найкращий звук у світі.

​Я почувалася настільки щасливою, що це лякало. Тепер я не просто не могла уявити свого життя без нього — я не хотіла цього життя, якщо в ньому не буде його рук, його голосу, його дикого вогню.

​— Крейне, — тихо покликала я, ліниво малюючи пальцем візерунки на його плечі. — Тобі не потрібно йти? У тебе немає державних справ чи зустрічей?

​Він ледь чутно засміявся, і ця вібрація відгукнулася в усьому моєму тілі. Його пальці перебирали моє волосся, а очі світилися від щастя.

​— Забудь про справи, Наю. Зараз нікому немає діла до принца чи обов’язків. Вся Віранія гулятиме ще щонайменше тиждень. Весілля дає нам право на спокій.

​Він підвівся на лікті й кивнув у бік масивної кам’яної стіни біля каміна.

​— До речі, я маю тобі дещо показати. Бачиш той виступ на кладці? Якщо натиснути на нього, відкриється потаємний хід, яким можна пройти до бібліотеки. Я знав, як ти сумувала за книгами, тож тепер ти зможеш ходити туди в будь-який час, залишаючись непоміченою для стражів.

​Я усміхнулася, вражена його турботою.

— Ти думаєш про все...

​Крейн схилився до моїх губ, і наш поцілунок був спокійним, глибоким, сповненим обіцянок на довгі роки вперед. Але раптом він відсторонився. Його погляд миттєво став гострим, як у хижака.  а райдужки на мить зблиснули смарагдовим світлом.

​За важкими дубовими дверима почувся незрозумілий шум. Скрегіт металу об камінь і глухий удар.

​— Залишайся тут, — коротко кинув Крейн, підводячись.

​Я залишилася в ліжку, загорнувшись у ковдру. На моїх вустах усе ще грала щаслива усмішка. Я дивилася в розписну стелю, роздумуючи про книги, які прочитаю завтра, і зовсім нічого не підозрювала. Можливо, хтось із гостей забагато випив? Або варта просто щось впустила? Мені хотілося, щоб Крейн якомога скоріше повернувся до ліжка. Без його гарячого тіла тут ставало занадто одиноко.

​Крейн підійшов до дверей і рішуче відчинив їх.

​Все сталося за частку секунди. З темряви коридору зі свистом вилетіла стріла й встромилася йому прямо в груди. Потім іще одна, в серце.

Крейн здригнувся, його тіло смикнулося назад. Він зробив один хиткий крок від дверей, хапаючись рукою за стрілу, що стирчала з його грудей, і повільно осів на підлогу.

​Мій крик застряг у горлі. Світ навколо вибухнув дрібними скалками. Я заціпеніла, дивлячись на те, як на його білій сорочці розповзаються дві жахливі багряні плями.

​— Крейне! — нарешті вирвався хрипкий крик.

​Він підвів на мене погляд — згасаючий, повний болю й останнього відчаю. Обличчя, яке ще зовсім нещодавно сяяло щастям, моментально зблідло, а в очах застиг біль. Мій коханий упав на підлогу з глухим тихим звуком.

​— Біжи... — прохрипів він, виштовхуючи останнє слово разом із життям. — Наю, біжи!

​Його рука безсило впала на килим. Очі заплющилися. Я все ще не рухалася. Все це здавалося сном. Жахливим нічним кошмаром, який от-от мав закінчитися.

Але в коридорі пролунали важкі кроки й крики чужою, різкою мовою, від якої холола кров. Вони вже були близько. Не тямичи себе від жаху, захлинаючись сльозами, що застилали зір, я кинулася до стіни біля каміна. Пальці судомно намацали камінь, хід відчинився, і я пірнула в темряву, залишаючи своє серце помирати на підлозі наших покоїв.

Темрява потаємного ходу стиснула мене в своїх обіймах, але вона була нічим порівняно з тією темрявою, що розверзлася всередині. Я бігла, не бачачи дороги через пелену сліз. Кожен крок віддавався болем у грудях, наче їх також проштрикнули чимось гострим.

​Крейн... Його обличчя, його останнє «біжи», його рука, що безсило впала на килим — ці картини безперервно стояли перед очима. Мені хотілося кричати так, щоб здригнулися гори, щоб саме небо обвалилося на Віранію, але з горла виривалося лише хрипке, судомне дихання.

​Я зупинилася на мить, вчепившись нігтями в холодну кам’яну кладку. Дике, непереборне бажання розвернутися і побігти назад, впасти на його тіло, закрити собою від убивць, ледь не змусило мене зробити крок назад. Але в голові, наче набатом, звучав його голос: «Біжи!». Я знала, що якщо повернуся, то просто помру поруч із ним. Я не зможу врятувати його. Вже нікого не можна врятувати.

​Раптом у грудях спалахнуло полум’я. Не біль від втрати, а справжній, фізичний жар, наче я ковтнула розпечене залізо. Тіло почало ламати. Кожна кістка, кожен суглоб наливалися важким, пульсуючим жаром.

​Світ навколо раптово змінився. Я почула те, чого не мала чути: як далеко вгорі, в наших покоях, важкі чоботи загарбників тупотять по підлозі. Я почула голоси чужинців за три стіни від мене. Я почула, як крапає кров убитих віранійців. Мій слух загострився до болю, перетворюючи кожен звук на удар молота по ковадлу.

​Я впала на коліна, хапаючи ротом холодне повітря тунелю. Сльози закипали на щоках. Біль був нестерпним, він роздирав мене зсередини, наче щось велетенське намагалося вирватися з моїх грудей. Але я змусила себе підвестися. Смерть дихала мені в потилицю, а Крейнова жертва не могла бути марною.