Розділ 53

Минуло лише доба, а життя стало зовсім іншим. Наші нові покої були величезними, наповненими м’яким світлом каміна та запахом дров. Я лежала в обіймах Крейна, сховавши обличчя на його грудях, і слухала розмірений стукіт серця. І це був найкращий звук у світі.

​Я почувалася настільки щасливою, що це лякало. Тепер я не просто не уявляла свого життя без нього — я не хотіла цього життя, якщо в ньому не буде його рук, його голосу, його дикого вогню.

​— Крейне, — тихо покликала я, ліниво малюючи пальцем візерунки на його плечі. — Тобі не потрібно йти? У тебе немає державних справ чи зустрічей?

​Він ледь чутно засміявся, і ця вібрація відгукнулася в усьому моєму тілі. Його пальці перебирали моє волосся.

​— Забудь про справи, Наю. Зараз нікому немає діла до принца чи обов’язків. Вся Віранія гулятиме ще щонайменше тиждень. Весілля дає нам право на спокій.

​Він підвівся на лікті й кивнув у бік масивної кам’яної стіни біля каміна.

​— До речі, я маю тобі дещо показати. Бачиш той виступ на кладці? Якщо натиснути на нього, відкриється потаємний хід. Він веде прямо до королівської бібліотеки. Я знав, як ти сумувала за книгами, тож тепер ти зможеш ходити туди в будь-який час, залишаючись непоміченою для стражів.

​Я усміхнулася, вражена його турботою.

— Ти думаєш про все...

​Крейн схилився до моїх губ, і наш поцілунок був спокійним, глибоким, сповненим обіцянок на довгі роки вперед. Але раптом він відсторонився. Його погляд миттєво став гострим, як у хижака.

​За важкими дубовими дверима почувся незрозумілий шум. Скрегіт металу об камінь і глухий удар.

​— Залишайся тут, — коротко кинув Крейн, підводячись.

​Я залишилася в ліжку, загорнувшись у ковдру. На моїх вустах усе ще грала щаслива усмішка. Я дивилася в розписну стелю, роздумуючи про книги, які прочитаю завтра, і зовсім нічого не підозрювала. Можливо, хтось із гостей забагато випив? Або варта просто щось впустила?

​Крейн підійшов до дверей і рішуче відчинив їх.

​Все сталося за частку секунди. З темряви коридору зі свистом вилетіла стріла й встромилася йому прямо в груди. Потім іще одна, в серце.

Крейн здригнувся, його тіло смикнулося назад. Він зробив один хиткий крок від дверей, хапаючись рукою за стрілу, що стирчала з його грудей, і повільно осів на підлогу.

​Мій крик застряг у горлі. Світ навколо вибухнув дрібними скалками. Я заціпеніла, дивлячись на те, як на його білій сорочці розповзається жахлива багряна пляма.

​— Крейне! — нарешті вирвався хрипкий крик.

​Він підвів на мене погляд — згасаючий, повний болю й останнього відчаю. Обличчя, яке ще зовсім нещодавно сяяло щастям, моментально зблідло. Мій коханий упав на підлогу з глухим тихим звуком.

​— Біжи... — прохрипів він, виштовхуючи останнє слово разом із життям. — Наю, біжи!

​Його рука безсило впала на килим. Очі заплющилися.

​У коридорі пролунали важкі кроки й крики чужою, різкою мовою, від якої холола кров. Вони вже були близько. Не тямичи себе від жаху, захлинаючись сльозами, що застилали зір, я кинулася до стіни біля каміна. Пальці судомно намацали камінь, хід відчинився, і я пірнула в темряву, залишаючи своє серце помирати на підлозі наших покоїв.

Темрява потаємного ходу стиснула мене в своїх обіймах, але вона була нічим порівняно з тією темрявою, що розверзлася всередині. Я бігла, не бачачи дороги через пелену сліз. Кожен крок віддавався болем у грудях, наче їх також проштрикнули чимось гострим.

​Крейн... Його обличчя, його останнє «біжи», його рука, що безсило впала на килим — ці картини безперервно стояли перед очима. Мені хотілося кричати так, щоб здригнулися гори, щоб саме небо обвалилося на Віранію, але з горла виривалося лише хрипке, судомне дихання.

​Я зупинилася на мить, вчепившись нігтями в холодну кам’яну кладку. Дике, непереборне бажання розвернутися і побігти назад, впасти на його тіло, закрити собою від убивць, ледь не змусило мене зробити крок назад. Але в голові, наче набатом, звучав його голос: «Біжи!». Я знала, що якщо повернуся, то просто помру поруч із ним. Я не зможу врятувати його. Вже нікого не можна врятувати.

​Раптом у грудях спалахнуло полум’я. Не біль від втрати, а справжній, фізичний жар, наче я ковтнула розпечене залізо. Тіло почало ламати. Кожна кістка, кожен суглоб наливалися важким, пульсуючим жаром.

​Світ навколо раптово змінився. Я почула те, чого не мала чути: як далеко вгорі, в наших покоях, важкі чоботи загарбників тупотять по підлозі. Я почула голоси чужинців за три стіни від мене. Я почула, як крапає кров убитих віранійців. Мій слух загострився до болю, перетворюючи кожен звук на удар молота по ковадлу.

​Я впала на коліна, хапаючи ротом холодне повітря тунелю. Сльози закипали на щоках. Біль був нестерпним, він роздирав мене зсередини, наче щось велетенське намагалося вирватися з моїх грудей. Але я змусила себе підвестися. Смерть дихала мені в потилицю, а Крейнова жертва не могла бути марною.

​Пробираючись далі наосліп, я врешті побачила слабке світло попереду. Потаємний вихід вивів мене прямо в гущавину лісу, далеко за межі замкових стін. Сніг падав на моє розкуйовджене волосся, але я не відчувала холоду — вогонь усередині палав занадто яскраво.