Розділ 52

Високі склепіння собору були прикрашені гірляндами з живих білих троянд, чиї пелюстки здавалися виточеними з найтоншої порцеляни. Густе від пахощів рідкісних олій та солодкого ладану повітря. Тисячі магічних вогників, що, наче справжні зірки, відкидають м’які відблиски на вітражі. Під ногами м’який килим білосніжного кольору, гаптований золотими нитками, що утворювали складні візерунки давнього письмена.

Всередині панувала справжня весна. Тисячі живих квітів заповнили простір: білосніжні лілії, ніжні підсніжники та рідкісні гірські троянди, закріплені на колонах і стінах. Це була магія, не інакше.

​Попереду мене йшли дванадцять юних дівчат у сукнях, білих, як свіжий сніг. Їхні голоси, чисті й прозорі, спліталися в ніжну хорову пісню. Це був стародавній гімн коханню, що не знає перешкод. Під цей спів я повільно рушила вперед, відчуваючи, як серце тріпоче в грудях, наче спійманий птах.

​Крейн чекав біля підніжжя вівтаря. Чорний оксамит його вбрання поглинав світло, підкреслюючи розмах його плечей і ту дику, небезпечну грацію, яку не зміг приховати навіть вишуканий крій камзола. Срібне гаптування на грудях виблискувало, наче справжня драконяча луска. ​

Вбрання контрастувало з квітами, роблячи постать принца ще більш величною. Коли я нарешті підійшла, він обережно взяв мої руки у свої гарячі долоні. Я поглянула в зелені очі й побачила в них цілий всесвіт. Мій всесвіт.

Світ навколо завмер. Крейн повільно схилився і поцілував мене в чоло. ​У залі запала благовійна тиша, яку за мить порушили кроки. До нас наблизилися мої батьки.

​Побачивши маму, я ледь не забула, як дихати. Королева Канару йшла легко, рівно, її обличчя було повним життя й сил. Вона сяяла здоров’ям, і я знову з вдячністю поглянула на Крейна. Він врятував не лише її, він врятував частину моєї душі.

​Батько й мати зупинилися біля нас. У їхніх руках були пишні вінки, сплетені з небесно-блакитних квітів та золотих колосків — символ нерозривного зв’язку. Батько з гордістю поклав вінок на шию Крейну, а мати, зі сльозами радості на очах, наділа такий самий мені.

​— Нехай ваш союз буде міцнішим за стіни Віранійського замку, — тихо промовила мама, торкаючись моєї щоки.

​Крейн знову стиснув мою руку, і я нарешті усвідомила, віднині ми — одне ціле. У мене було відчуття, наче я літаю поміж хмар від цього дивовижного щастя.

*

Бал був бездоганним. І саме це робило його нестерпним.

Десятки пар рухалися в унісон під плавну мелодію, яка заколисувала. Шерех шовку, тихий брязкіт коштовностей і ввічливі, завчені посмішки аристократів створювали відчуття, ніби ми — частина якоїсь красивої, але неживої декорації. Крейн тримав мене за талію, ведучи в танці з притаманною йому точністю, проте я відчувала, як напружені його м’язи.

​— Тобі теж здається, що повітря тут занадто мало? — прошепотів він мені на вухо. Його погляд ковзнув по обличчях вельмож, які пильно спостерігали за кожним нашим кроком.

​— Я відчуваю себе пташкою в золотій клітці, — зітхнула я, притискаючись до нього трохи ближче.

​Крейн раптом хитро усміхнувся — вперше за цей вечір не як грізний нащадок трону, а як той самий дикий дракон, що викрав мене.

​— Хочеш втекти?

​Я не встигла відповісти, як він різко змінив напрямок руху. Ми опинилися за однією з масивних колон, а за мить він уже штовхав непомітні двері, приховані за важким гобеленом. Ми вилетіли в темний, прохолодний коридор, і я засміялася, підхопивши поділ важкої сукні.

​Ми бігли потаємними переходами, поки не зупинилися біля вузьких дверей, що вели до нижнього міста. Я глянула на свій довгий шлейф, який весь час плутався в моїх ногах і заважав бігти далі.

​— Він нас видасть, — задихано мовила я.

​Крейн не вагаючись опустився на одне коліно.

— Дозволь мені, — він взявся за край дорогої тканини. Почувся різкий звук розриву — і зайвий метр королівського шовку залишився в нього в руках. Я відчула неймовірну легкість. Тепер я була не принцесою на виставці, а просто жінкою, яка бігла за своїм коханим.

​Ми вийшли в поселення, що тулилося біля підніжжя замку. Тут усе було інакше. Замість скрипок — хвацька сопілка та бубон. Замість вишуканого вина — хмільний ель, що пінився в дерев’яних кубках. Селяни розпалили величезні багаття прямо посеред майдану, святкуючи весілля своїх майбутніх короля й королеви так, як вони це вміли — від щирого серця.

​Коли ми вийшли на світло вогнів, запала коротка пауза. Люди впізнали нас. Але замість поклонів і страху, сивий чоловік із великим кубком підняв його вгору і закричав:

— Слава майбутньому королю Віранії та його прекрасній дружині! За ваше щастя!

​Натовп підхопив цей крик. Нас миттєво затягнули в коло. Хтось всунув мені в руки келих із солодким ягідним напоєм, хтось плеснув Крейна по плечу. Тут танець був швидким, живим і хаотичним. Крейн підхопив мене. Ми веселилися, кружляючи так сильно, що світ злився в один яскравий потік вогнів і усміхнених облич. Я сміялася так, що боліли щоки, вперше за довгий час відчуваючи справжню свободу. Тут, серед простих людей і палких танців, наше весілля нарешті стало справжнім.