Глава 50

Крейн

Вечірнє повітря в кабінеті було важким від запаху старого пергаменту та воску. Я саме закінчував переглядати звіти від розвідників з кордонів Віранії, коли в коридорі почулися поспішні кроки, а тоді зазвучав високий жіночий голос.

Я продовжував вивчати документ, навіть коли двері прочинилися після короткого стуку.

— Увійдіть, — кинув я, відкладаючи пергамент.

На порозі з’явився страж мого особистого загону. Він виглядав ніяково, ніби не знав, чи варто турбувати мене через таку причину.

— Ваша високосте, там служниця принцеси Наєріс. Кала. Вона наполягає на зустрічі. Каже, що це терміново.

Я повільно підняв погляд. Кала була віддана Наї, і якщо вона прийшла сюди, значить, трапилося щось важливе.

— Впусти її.

Кала майже вбігла до кабінету. Її обличчя було блідим, а пальці судомно терзали мереживо на фартуху.

— Ваша високосте… — вона ледь не задихалася. — Принцеса сама не своя. Вона весь час плаче й нічого мене не розповідає. Я не знаю, як її заспокоїти. Благаю, підіть до неї.

Я мовчки підвівся. Мій вираз обличчя залишався незворушним, але всередині все напружилося. Що могло статися за час, відколи ми бачилися зранку? Невже…

Ми швидко пройшли коридорами до її покоїв. Біля дверей я зупинився лише на мить. Кала стояла поруч, з надією дивлячись на мене. Я штовхнув важкі дубові двері й зайшов усередину.

Кімната була порожньою. На столі, наче роздерте серце, лежали розкидані папери, а на них зверху — до болю знайомий зелений камінь. І це був удар прямо в душу.

Кала розгублено озирнулася довкола. 

— Але вона була тут… Двері були зачинені, я була впевнена, що вона всередині… Можливо, принцеса пішла до бібліотеки? Але ж так плакала, навряд чи…

Хоч я залишався спокійним, мене накрило дуже поганим передчуттям. Можливо, вона щось дізналася. Щось, що могло завдати їй болю.

Стиснувши кулаки, повернувся до служниці.

— Де Ная була перед тим, як почала плакати?

— Перепрошую, Ваша високосте, я не слідкувала за принцесою. Але, здається, вона кудись ходила. Не знаю точно куди, втім… Невже принцеса… втекла? Але ж весілля… — служница взялася за голову й тихо захлипала. — Але куди вона могла піти? На вулиці ж хуртовина!

Я не відповів. Накинувши на плечі темний плащ, я вже знав, що обшукаю кожен метр Віранії, а якщо знадобиться, й Канару теж, щоб знайти її. Бо хай там що вона дізналася, впевнений, що в цьому замку немає жодної людини, яка б розуміла мене, мої мотиви й почуття.

Я не став витрачати час на заспокоєння служниці. Зелений камінь на столі був чітким сигналом: вона відмовилася від усього, що нас пов’язувало, відмовилася від мене.

Вилетівши з покоїв принцеси, я побіг до потаємного проходу. Ная не могла вийти через парадні двері непоміченою, тож навряд чи вона пішла б туди. Я звернув у темний закуток за бібліотекою, де під гобеленом з гербом Віранії ховалися вузькі двері потаємного ходу. Ная знала про нього — я сам колись показав їй цей шлях, думаючи, що дарую їй свободу, а не можливість втекти від мене в саму пащу хуртовини.

Коли я опинився на задньому подвір’ї, холодний вітер миттєво обпік обличчя. 

— В куди ж ти втекла в таку заметіль? — промовив сам до себе, вдивляючись у темряву. Там нічого не було, лише нескінченний сніг.

Я кинувся до стайні. Стійло було порожнім. Ная взяла свою кобилу — занадто легку і тендітну для таких заметів. Мій жеребець, чорний як сама ніч, відчув мій стан і тривожно заіржав. Я скочив у сідло навіть не загнуздавши його до ладу.

— Шукаймо її, друже, — прошепотів я, стискаючи боки коня.

Сніг уже почав замітати сліди, але свіжі вибоїни від копит ще виднілися на білій ковдрі, ведучи прямо до лісу. Ная діяла необачно, на емоціях. Вона гнала коня вперед, не розбираючи дороги, туди, де ліс ставав густішим і небезпечнішим.

Мені не знадобилося занадто багато часу, щоб наздогнати втікачку. Її кінь, виснажений боротьбою з глибоким снігом, важко дихав, а сама Ная стояла поруч, тримаючись за поводи. Вона виглядала такою маленькою серед гігантських засніжених сосен.

Почувши іржання мого коня, вона різко розвернулася. Її обличчя було мокрим від сліз, а очі — повними такого відчаю, що мені захотілося власноруч вирвати серце з грудей, аби тільки не бачити її болю.

— Геть! — закричала вона, ледь я зіскочив на землю. — Не підходь! Я ненавиджу тебе! Ненавиджу цей замок, ці кляті традиції і твою брехню!

— Наю, послухай… — я зробив крок, простягаючи руку.

— Не підходь, — прошипіла вона, наче дикий звір. Попри сильне бажання опинитися поряд із моєю Наєю, я зупинився. Дивитися на її скривлене від болю обличчя було нестерно. Мене й самого шматували її муки. — Ти брехав мені! Твій батько розповів мені все... про ту жінку, про твоє минуле, про те, чому ти насправді став драконом і полетів геть.

В груди наче вдарило блискавкою. Я мав надію, що Ная ніколи про це не дізнається. Думав, що батькові невигідно розповідати правду. Але, вочевидь, король занадто сильно любить плести інтриги. Інакшого пояснення його вчинку я не маю.