Глава 49

Я йшла від короля, почуваючись наче не в своєму тілі. Довгі коридори пливли перед очима через сльози, які я ледве стримувала, а душа ніби намагалася вирватися з мене. Вона хотіла кричати від болю, але не могла. Поки за мною йшов королівський страж.

Мені не хотілося вірити в те, що розповів король, але це звучало так правдоподібно. І це мене лякало. Невже всі його погляди й обіцянки — звичайна брехня? А поцілунки — заради… власної вигоди? 

І весілля… 

Для чого все це? Для прикриття?

А спочатку він же намагався мене відмовити від нашого шлюбу…

Я раптом зупинилася, усвідомивши одну дуже важливу річ. Він хоче помститися батькові. За смерть його коханої. Саме тому я тут. Як прикриття. 

— Ваша високосте, усе гаразд?

Я перевела погляд на стража, який мав спантеличений вигляд. 

Хтось ще повинен знати про події п’ятнадцятирічної давності. Хтось, крім Крейна і короля.

— Так, усе добре… — видихнула. — Мені просто потрібно… Потрібно поговорити з деким. Проведете мене до принца Френца?

Охоронець хоч і здивувався, та намагався вдавати, що я не попросила нічого дивного.

— Звичайно, Ваша високосте.

Я не очікувала, що мене поведуть прямо до покоїв принца. Та коли ми опинилися перед масивними дерев’яними дверима, біля яких стояв кремезний слуга, мені уже не було куди діватися.

— Його високість попросили не турбувати, — монотонно пробубонів слуга.

— Скажіть, що принцеса Наєріс прохає про одну невеличку розмову. Це важливо.

Чоловік неохоче глянув спершу на стража, потім на мене й зайшов до покоїв, а за хвилину повернувся. 

— Можете зайти. 

Я відчувала страшенний сором через те, що мала зайти до спальні чоловіка, який не приходиться мені ніким, але навіть рум’янець на щоках  й серце, що калатало несамовито, не зупинили мене.

Спальні молодшого принца виглядали, наче королівські. Тут було світло, тепло й пахло лавандовою свіжістю. мій погляд упав на величезне ліжко, на якому власне й лежав Френц. У білосніжних спідніх сорочці й штанах. Я ще більше почервоніла й поглянула принцові в очі.

— Принцеса Наєріс, — задоволено протягнув він моє ім’я, — що ж привело вас до моїх покоїв за день до весілля? Невже передумали виходити заміж за мого брата?

— Я прийшла, щоб дізнатися правду.

Брови принца підскочили на чоло, а вуста викривилися в хитрій посмішці.

— Правду? 

— Правду про те, що сталося п’ятнадцять років тому. 

— О, — посмішка принца стала ще ширшою. — Ту правду. Що ж, інформація тобі дечого коштуватиме. 

Принц зміряв мене оцінювальним поглядом. Мені захотілося провалитися під землю.

— Що ти хочеш? — попри шалене хвилювання, зовні я залишалася спокійною.

Френц зліз із ліжка й ліниво пройшовся до стола, де стояло вино. наповнивши келих, він жестом запропонував його мені. Я похитала головою. Тоді він узяв його сам і зробив кілька ковтків.

— Моя мати родом із далекого краю. Щоб дістатися туди, потрібно три тижні їхати кіньми по суші й два місяці йти кораблем. Я ніколи там не був, але з її розповідей — це найпрекрасніше місце у світі. У Віранії я ніколи не почувався своїм. Мені бридке це місце. А сама думка про те, що доведеться прожити тут мало не все життя, викликає огиду. 

Френц скривився й знову випив вина.

— А  я тут до чого?

— Батько ніколи не дозволить мені покинути Віранію. Але мій брат… Я хочу, щоб ти, щойно Крейн стане королем, а закладаюся, це буде дуже скоро, вмовила його відправити мене як посла до батьківщини моєї матері, далеко на південь.

Я добре усвідомлювала, що, ймовірно, ніколи не стану королевою. А отже, й не зможу виповнити свою обіцянку. Втім, впевнено кивнула.

Френц заусміхався.

— То що саме тебе цікавить, принцесо?

Я задерла підборіддя й стиснула кулаки.

— Чому Крейн покинув Віранію? Що сталося?

— В нього була жінка. Проста селянка. Вони домовилися втекти, але батько про все дізнався. Напередодні втечі її вбили невідомі. Крейн страшенно посварився з батьком, тож не важко було здогадатися, за чиїм наказом це було зроблено, — Френц посерйознішав, а мені стало надто душно, забракло повітря. — Вона була вагітна. 

Мені в груди наче встромили гострого кілка. Пекло так сильно, що кожен вдих викликав біль.

— Крейн кохав її?

Це запитання прозвучало надто наївно, але мені було байдуже. Уже на все байдуже.

— О так, безперечно. Якось я підслуховував їх із цікавості. Він клявся, що завжди кохатиме тільки її.

Всередині мене щось обірвалося. Здається, це була моя душа. Втім, зовні я не подала й знаку.

— Дякую, Ваша високосте, я неодмінно подбаю про ваше прохання, щойно зможу.