Глава 48

Уся моя увага була поглинута спробами викликати внутрішнє полум’я, але в мене нічого не виходило. Я почувалася пригніченою й неповноцінною.

Наступний день був останнім перед весіллям. Після обіду, коли я намагалася заспокоїтися у своїх покоях, до мене прийшов гвардієць.

— Ваша високосте, король Харейн бажає бачити вас у своєму приватному кабінеті негайно.

Моє серце пропустило удар. Це було незвично. Король ніколи не викликав мене до себе, ба більше, він намагався вдавати, що мене не існує. Та й Крейн нічого не казав про таку зустріч.

Я відчула, як холодок жаху повзе по моїй спині, незважаючи на тепло в спальні. 

Він знає. Це була моя перша і єдина думка. Король Харейн, без сумніву, дізнався, що я отримала вирвані сторінки. Можливо, Френц, не витримавши провини, сам усе розповів.

Я швидко одягла на себе накидку, яка могла прикрити мою внутрішню паніку, і пішла за гвардійцем.

Кабінет Короля розташовувався у найстарішій, найхолоднішій вежі замку. Коли я зайшла, Його величність сидів за величезним дерев’яним столом. Він був одягнений у просту темну туніку, і його вигляд був на подив спокійним і втомленим, що робило його ще більш загрозливим.

— Дякую, що прийшла, Наєріс, — низький рівний голос викликав у мені ще більше паніки. Король навіть не запропонував мені сісти.

Я стояла, випрямивши спину.

— Чим я можу бути корисна, Ваша величносте?

Харейн підняв на мене погляд. Його очі були сталево-сірими, проникали, здавалося, під саму шкіру. А ще в мене було відчуття, що він бачить не лише мій страх, але й зелений камінь, зашитий у сукню, й вирвані сторінки, заховані у моїй скрині.

— Завтра ти станеш частиною мого дому, а одного дня — королевою Віранії, — промовив він повільно і методично, наче проголошував судовий вирок. — Ти прибула сюди, Наєріс, і зробила багато, щоб завоювати серце мого сина. Це було розумно.

— Дякую, Ваша величносте, — мій голос тремтів, а сама я почувалася, наче за крок від виселиці.

— Але ти маєш знати, що воно ніколи не належатиме тобі.

Їдкий, майже отруйний голос короля викликав на моєму тілі сироти. Я не зовсім розуміла, про що він говорить. 

— Даруйте, я не… — я спантеличено хитнула головою, стискаючи в руках складки плаща. — Що саме не належатиме мені?

— Серце мого сина.

Слова неприємно вразили. Вони були неочікуваними й такими жорстокими. Та водночас абсурдними. 

— Я не розумію, — всміхнулася, хоча вредині усе просто заклякло. 

Посмішка короля була такою задоволеною, що нагадувала вишкір.

— Чи знаєш ти, що було до того, як мій син покинув замок п’ятнадцять років тому? 

Я не могла дихати. 

Згадалася розповідь Крейна про те, що його батько вбив свою дружину, королеву Віранії. А ще… мама і її надзвичайна слабкість. 

Але я не мала права показувати, що знаю правду. Хоча б тому, що Крейн довіряє мені.

— Ви посварилися з Крейном, Ваша величносте. І він пішов.

Посмішка короля стала ще ширшою, а в очах з’явився хижий блиск.

— Крейн мав коханку, — холодний голос різонув не лише тишу, а й моє серце. І хоч воно раптово заболіло, я тримала голову рівно. Тільки руки ще міцніше стиснули цупку тканину плаща. — Він був нею одержимий. Клявся їй у вічному коханні, готовий був піти за нею на край світу. Вони хотіли втекти разом. Втекти на край світу. Подалі від Віранії та обов’язків. Вона була звичайною селянкою, не достойною стояти поряд із майбутнім королем. А Крейн, дурень, не розумів того, що обов’язок вище за почуття.

Останнє слово король виплюнув так зневажливо, що я навіть здригнулася. Очі щипало від сліз, але я трималася. Трималася, бо не мала права показати свою слабкість перед королем. Тут, у стінах цього замку взагалі заборонено бути слабким, інакше тебе просто знищать.

— Що сталося потім? — запитала я рівним голосом. — Чому вони не втекли?

— Та дівка померла, — промовив Харейн задоволено. 

Кілька секунд я стояла, дивлячись в сірі очі, намагаючись усвідомити — правду він говорить, чи ні. А тоді, наче грім серед ясного неба.

Це він її убив.

Він.

І тому Крейн зрікся свого батька, Віранії і всього людського. Тому він не хотів повертатися й бачитися з батьком.

Мій наречений мені збрехав.

І це розбивало серце навіть більше, ніж приховане від мене минуле…