Глава 47

— Оскільки всі вважають, що жінка не може перетворитися на драконицю, ми маємо бути обережними, — Крейн задумливо тер підборіддя, дивлячись у вікно. — Впевнений, що ці сторінки бул приховані не просто так. Цілком ймовірно, що їх вирвали дуже давно, ще до мого народження. Батько не довірив мені секрет, хоча, впевнений, він чудово все знає. А Френц? Гадаю, він або дізнався про сторінки випадково, або ж… Або король сам розказав про них брату. 

— Думаєш, твій батько… Знає?

Крейн перевів на мене серйозний погляд.

— Впевнений у цьому.

Я не знала, що відповісти. Таємниця, що відкрилася мені, була такою великою, такою важливою. Мені водночас хотілося кричати про неї усім, але разом із тим я чудово розуміла, що варто тримати язик за зубами. Бо, впевнена, король Віранії готовий зайти дуже далеко, щоб зберегти свої секрети.

Дочекавшись, поки всі слуги заснуть, ми із Крейном вислизнули із замку й, взявши коней, попрямували до лісу. Ніч видалася зірною, майже повний місяць освітлював нам дорогу. 

Я так хвилювалася, що у мене калатало серце. Наче у звіра, який потрапив у сильце. Моя життя от-от мало змінитися. Я мала змінитися.

Ми зупинилися на сніжній галявині посеред лісу й злізли з коней. Крейн поцілував мене у чоло й взяв за руку.

— В «Літописі» не вказано нічого про те, як пробудити твою Драконицю, тож спробуємо почати із зосередження, — принц постелив на сніг покривало й ми сіли одне навпроти одного. — Наше чоловіче перетворення жорстке — це крик, виверження. Ваше, жіноче, має бути іншим. Думаю, це щось глибинне, якийсь внутрішній вогонь, — Крейн поклав долоню на мої груди. — Вона всередині тебе, тут.

Я заплющила очі. Я намагалася. Згадувала Крилатика, його політ над скелями, його луску, що переливалася усіма відтінками зеленого. Намагалася уявити себе такою ж. Великою, сильною і… вільною. 

Я відчувала віранський холод, що пробирав до кісток, тепло долонь Крейна, який сидів навпроти, але не своє власне полум’я.

«Я — дракониця. Я — дракониця», — повторювала про себе, але це навіть звучало фальшиво.

— Ти маєш повірити, — підбадьорував мене Крейн. — Ти — дракониця, Наю. Як і я. Ми з тобою однакові.

— Я не можу.

— Ти зможеш, Наю. Твій батько — дракон, а значить і ти — теж. 

Я спробувала ще раз. 

Нічого не відбувалося.

Я відкрила очі й на них одразу ж виступили сльози розчарування, а груди заповнила гіркота.

— Я не можу, Крейне, — мій голос тремтів. — Я просто не можу цього відчути. Я відчуваю тебе. Може, цей «Літопис»... може він помиляється? Що як там написана брехня? Або ж жінки просто перестали перетворюватися на дракониць? 

Я відчула, як хвиля безнадії накриває мене. Я так близько підійшла до своєї долі, але, здавалося, моя кров мене підвела.

Крейн став переді мною на коліна. Він поклав свої гарячі руки на мої, як лід холодні, щоки.

— Ніколи не кажи так. Не смій так говорити, — Його голос був ніжним, але твердим. — Наю, це не про силу. Це про віру. Якщо ти не віриш у свою драконицю, вона ніколи не прокинеться.

— Я вірю! — прошепотіла я, а сльози потекли по щоках. — Але вона не відповідає мені. Я відчуваю себе пустою. Я так стараюся, а результату немає.

Крейн обійняв мене. Він дозволив мені плакати, знаючи, що це розчарування було не менш болючим, ніж будь-яка фізична травма.

— Ми спробуємо знову завтра, — промовив він тихо. — А поки повернемося назад, до замку.

***

Весілля було призначене за три дні.

Життя навколо мене шаленіло: слуги готували замок до прибуття королівських гостей, шилися прикраси, готувалися вишукані страви. Але для мене, після відкриття в бібліотеці, все це стало нереальною, далекою суєтою. Моя єдина реальність була у вирваних сторінках і у відчутті порожнечі від невдалого тренування.

Сьогодні вранці настав час приміряти весільну сукню.

Мій покої перетворилися на майстерню кравчині. Слуги, кравчині та Кала кружляли навколо мене, наче бджоли. Сукня була віранською: важка, з товстого білого шовку, багато вишита сріблом з дрібними, холодними каменями, які нагадували іній. Вона була прекрасна, але відчувалася на моїх плечах немов обладунок або, що гірше, кайдани.

Кала допомагала мені зашнуровувати корсет, а кравчиня метушилася біля подолу.

— Ваша Високосте, ми додали ще одну спідницю, щоб краще тримати форму, — щебетала Кала. — Але тепер її вага...

Я слухала в пів вуха.

Мій погляд був зосереджений на холодному, сніжному пейзажі за вікном. Я бачила у ньому безмежний простір, який чекав на мене. Де я могла випробувати свої крила. 

Якби вони в мене були.

Я уявляла, як це: перетворитися. Відчути, як людська шкіра розривається, щоб звільнити луску, як виростають крила.

Яка користь від цих важких, гарних рукавів, якщо вони ніколи не зможуть перетворитися на крила?

Я згадала слова Крейна: «Ти маєш у нього повірити». Але як повірити у те, що не відчуваєш, коли на тобі кілограми шовку і ти задихаєшся в стінах чужого замку.