Глава 46

Я простягнула тремтячу руку і обережно взяла сторінки. Вони були помітно новіші за ті, що були зшиті в основний «Літопис». Чорнило було темнішим, а мова — простіша і зрозуміліша, наче їх писав не стародавній мудрець, а хтось, хто намагався врятувати знання, перш ніж його повністю зітруть.

Мій погляд швидко ковзнув рядками. 

Моє серце почало калатати, як птах у клітці.

«Сила, що тече у венах жінок роду Дракона, відмінна від чоловічої. Вона спить і чекає, вона не вимагає звільнення у дитинстві, як то є у молодих драконів. Це — глибинна, прихована сила, що тісно пов’язана зі здатністю давати життя. І тому вона завжди цілісна, на відміну від чоловічої, розколотої на дві частини.

Перше перетворення, якщо воно має статися, відбувається після повного формування сутності, зазвичай між вісімнадцятьма і двадцятьма роками. Раніше дракониця не прокидається. Її не можна викликати, але її можна пробудити...»

Моє серце билося так сильно, що я відчувала його в горлі.

Вісімнадцять–двадцять років. 

Мені уже двадцять.

В думках промайнули слова Френца: «Я бачив, як ти заздрісно дивилася на тих дітей». 

Я різко підвелася, усвідомлюючи, що щойно прочитала. А тоді так само різко сіла. Не знала, що робити і куди йти. Не знала, як реагувати.

— Я — така сама, як і він., — прошепотіла я у порожнечу. 

Я не могла більше ні хвилини тримати це в собі. Крейн повинен знати.

Поспіхом зібрала пергаменти, обережно засунула їх за пазуху і, обминаючи потаємний хід, вилетіла з бібліотеки, як вітер із Канару. Я бігла коридорами, не зважаючи на етикет і свою приналежність до королівської сім’ї. Мені потрібно було побачити мого нареченого.

Я знайшла Крейна в Головному східному коридорі, де вирішувалися найважливіші державні справи. Він стояв, обговорюючи щось із високим, суворим Генералом, чиє обличчя було помережане шрамами. Напруження між ними було відчутним: мова йшла, безсумнівно, про війну, про яку говорили посли.

Чоловіки, помітивши мою присутність, одразу ж замовкли.

Крейн звернув увагу на мій розпатланий вигляд і важке після бігу дихання. Його обличчя, напружене політикою, миттєво пом’якшало.

— Наєріс, — промовив він, намагаючись зберегти офіційний тон перед Генералом. — Що трапилося?

Я підійшла до нього, відчуваючи важкий, засуджуючий погляд воїна. Я не могла говорити прямо.

— Ваша Високосте, — сказала я, використовуючи офіційний тон, але притискаючи руку до грудей (саме там, де був зелений камінь). — Я... мені потрібно негайно показати вам дещо важливе.

Крейн звів брови на чоло.

— Дуже важливе, — наполягла я.

— Зрозумів, Наю, — Крейн повернувся до генерала, його голос був спокійний. — Генерале, вибачте мені, але це не терпить зволікання. Я продовжу нашу розмову пізніше.

Генерал, хоча й був незадоволений, змушений був вклонитися і піти.

Крейн взяв мене за руку, і я повела його до своїх покоїв. Щойно ми перетнули поріг і принц зачинив за нами двері, його офіційний вираз зник.

— Що трапилося? Ти ледь не налякала мене до смерті, — він провів пальцем по моїй щоці. — У тебе так горять очі, наче б то ти розкрила найбільшу таємницю світу.

— Так і є, — прошепотіла я і дістала вирвані сторінки. 

Крейн, із трудом відірвавши від мене свої очі, поглянув на подарований його братом скарб. Насупившись, він узяв їх і почав читати. І що більше його очі бігали рядками, то міцніше він стискав сторінки, а його дихання ставало поверхневим.

— ...після повного формування сутності... між вісімнадцятьма і двадцятьма роками, — прочитав він майже пошепки. — Дракониця не прокидається раніше.

Крейн різко підвів на мене погляд.

— Наю, — видихнув він.

— Я така ж, як і ти, Крейне. Я — одна з вас.

Крейн широко всміхнувся, а його очі запалали яскравим, зеленим світлом. А тоді він несподівано стиснув мене в своїх обіймах.

— Наю… Це… Ти навіть не уявляєш, наскільки це дивовижно.

— Уявляю, — на моїх очах виступили сльози. — Уявляю, бо тепер я нізащо не відступлюсь від свого спадку. 

Крейн припинив мене обіймати й, взявши за плечі, глянув у мої вологі від щастя очі.

— Де ти взяла їх?

Я не бачила сенсу приховувати правду.

— Френц дав їх мені.

На обличчі мого нареченого з’явилося ще більше здивування.

— Френц? Ти жартуєш!

— Ні, не жартую. 

Я засміялася й підійшла до вікна, де стояло крісло. Опустилася в нього й запропонувала Крейну сісти на підвіконня. Досі ошелешений принц опустився навпроти мене й теж засміявся:

— Весь цей час… Весь цей час вони були у нього.

— Вони лежали в бібілотеці, — уточнила я, змушуючи принца засміятися ще голосніше.