Глава 43

Наступного ранку ми з Крейном знову сиділи в Королівській бібліотеці. Вчорашня відверта розмова про камінь, про його серце і вогонь досі висіла між нами, наче примара. Наша близькість стала ще глибшою, ще очевиднішою. Я носила камінь під сукнею, і він нескінченно нагадував мені про почуття мого нареченого

Ми сиділи за звичним столом, і Крейн, замість того, щоб зосередитися на уроці, милувався мною й відволікав від читання.

— Я думав, що покажу тобі всю Віранію, а ти не хочеш виходити далі бібліотеки, — промовив він із ноткою жартівливої скарги, м’яко забираючи пасмо мого волосся з-за плеча.

Його увага стала настільки інтенсивною, що мені було важко зосередитися на древніх символах, але я вперто намагалася читати вголос:

— «...і сила дракона є двома крилами: одне — Воля, а друге...»

Крейн схилився і ніжно поцілував мою щоку, а потім опустився до лінії шиї, його губи ледь торкалися шкіри. Тепло його подиху змусило мене прикрити очі й затамувати подих.

— Крейне! — простогнала пошепки. — Я не можу читати, коли ти...

— Я відволікаю тебе, , — його голос став хрипким, — бо ти відволікаєш мене. Своєю красою і привабливістю.

Я задоволено засміялася, але знову повернулася до книги. Я мала зосередитися. Дочитавши сторінку до кінця, простягнула руку, щоб перегорнути на наступну.

Але далі…

На корінці книги були лише потворні, обірвані шматки пергаменту.

Я затамувала подих і повернулася до принца. Але він навіть не звернув на мене уваги — бавився пасмом мого волосся, задоволено всміхаючись до самого себе.

— Крейне... 

Принц підвів очі, дивлячись на мене із питанням, але його погляд швидко перейшов на книгу, що лежала між нами.

— Хтось вирвав сторінки? — запитала я, але погляд мого нареченого 

— Вони були вирвані ще до того, як я вперше торкнувся цієї книги, — промовив він байдуже, а тоді посерйознішав: — Думаю, там було щось дуже й дуже важливе. Таке, чого ніхто ніколи не повинен знати.

— І ти не знаєш, хто це міг зробити?

У відповідь Крейн лише заперечно похитав головою. Я відчула пригнічення. Начебто там могло бути щось таке, щоб дуже сильно змінило моє життя.

 Я закрила книгу, вирішивши, що на сьогодні достатньо.

— То що ти там зібрався мені показати?

На обличчі принца промайнула радість. Він схопив мене за руку й, повернувши книгу на місце, ми покинули бібліотеку.

Спершу Крейн наказав мені одягнутися для прогулянки надворі, а тоді у західне крило замку, де були розташовані стайні та тренувальні площі для лицарів. Ми йшли потаємними службовими коридорами, і тут було значно холодніше та темніше, ніж у королівських покоях. Але Крейн вів мене впевнено, наче це був його власний маршрут.

— Ми не можемо провести цілий день, не побачивши сонця, — пояснив він. — Завтра ми маємо з’явитися перед послами, і я не хочу, щоб вони подумали, ніби я заморив свою наречену у темряві.

Нарешті, ми вийшли у величезний, закритий, але добре освітлений манеж. Навколо манежу були високі кам’яні стіни, але над головою знаходився скляний купол, крізь який пробивалося бліде зимове світло.

У манежі не було нікого. Лише на дальньому кінці стояли два сідла, чисті й доглянуті. Поруч, прив’язані до кілків, стояли два коні: вороний і світло-сірий.

Мої очі загорілися:

— Ми будемо їздити верхи?

Крейн ласкаво всміхнувся:

— Авжеж. Зимова Віранія найкраще виглядає з висоти сідла. Якщо ти погоджуєшся, звичайно.

— Я згодна, — я ступила крок до сірого коня, грива якого заплели в тугі коси. — Я народилася в Канарі. Не забувай, я — вершниця.

Крейн підійшов до вороного коня.

— Я знаю, — його очі зустрілися з моїми. — Але мені подобається нагадувати собі, що ти — моя вершниця.

Я одразу почервоніла, подумавши зовсім не про те, що мав на увазі принц. Але він, хвала Фреї, не помітив цього.

Крейн легко підняв мене в сідло. Сірий кінь, здавалося, відчував моє хвилювання і нетерпіння. Ми швидко виїхали через задні, масивні ворота тренувального плацу, які відчинилися без жодного скрипу.

Виїхавши за межі замку, ми опинилися у справжньому царстві Віранії. Сніг, на щастя, припинився, але повітря було крижаним і чистим, наповненим запахом сосни і морозу. Дерева стояли, вкриті срібним інеєм, а замок швидко залишився позаду, як величезний, темний звір, що причаївся у снігах.

Я відчула справжню свободу – ту, якої мені так бракувало в оточенні віранських стін і правил. Зелений камінь під моєю сукнею, немов вогник, відповідав моєму серцю, що шалено билося від радості.

Крейн пришпорив вороного коня і повів мене по вузькій, ледь помітній стежці крізь засніжений, суворий ліс.

Раптом він зупинився і підняв руку, наказуючи мені замовкнути.

— Заплющ очі, — попросив принц.

Я довірилася йому. Відчула, як він обережно веде мого коня ще кілька кроків, а потім зупиняє його. Крейн зіскочив зі свого коня і підійшов до мене.