Глава 41

Завдяки терплячості Крейна та моїй наполегливості, зовсім скоро стародавня мова драконів перестала бути для мене набором химерних символів. Я могла читати. Це було повільно, вимагало зусиль, але я вже не потребувала постійної допомоги мого нареченого.

Увесь свій вільний час я проводила здебільшого в бібліотеці. А враховуючи те, що крім нетривалих прогулянок із Крейном та підготовки до весілля, я більше нічим не займалася, то просиджувала я над книгами досить багато часу. І це був не тільки «Літопис”. Я цікавилася історією Віранії, історією роду Крейна й навіть стародавньою історією, де описували війни й навіть згадували мій рідний Канар.

Одного вечора, коли Крейн затримався на раді зі своїм батьком, я знову сиділа в бібліотеці сама. 

Я знайшла «Літопис Першого Дракона» на звичному місці і, розгорнувши його, почала читати.

«І знайшов правокровний силу у плоті людській, та спокою вже не мав. Бо коли він у подобі мужа, дракон тужить за небом і вогнем і рветься на волю. А коли він у подобі крилатого, людина стогне від самотності і тягнеться до дотику. І це вічна розколотість серця, що не дає їм ні миру, ні повної радості. Та ця туга — їхня найбільша мудрість і їхній дар: бо в ній вони пізнають і силу, і любов. І це є правдиве життя правокровного: вічна боротьба двох душ за одне тіло».

Заплющивши очі, відчула, як ці слова пронизують моє серце. Це було саме те, про що Крейн. Його страх не повернутися був не просто страхом, а віковою тугою, вписаною в його сутність.

Я сиділа в тиші, розуміючи, що книги, які я читала, були не про минуле, а й про його сьогодення.

Ще раз прочитавши цей уривок, заглиблена в роздуми, я повільно перегорнула сторінку. Я була настільки поглинута текстом, що не почула тихих кроків іще одного відвідувача бібліотеки. 

Френц з’явився переді мною раптово. Просто нависнув, обпираючись руками на стіл, і змусив мене підстрибнути на місці. Серце шалено колотилося, і я поклала на нього долоню.

— Навіщо так тихо підкрадатися? — пробелькотіла, дивлячись  у його холодні очі. — Ти налякав мене до смерті.

Він був у чорному оксамитовому халаті, розстебнутому на грудях, і, здавалося, шукав чогось або когось. Здавався занадто розкутим, навіть дещо п’яним і мене це напружило. 

Його очі, які вп’ялися в мене чіпким поглядом, опустилися на «Літопис». Губи викривилися в неприємній посмішці. 

— Ого, — пролунав його знущальний, протяжний голос, коли він підійшов до мого столу. — Наєріс із Канару. У бібліотеці? Я думав, ви, люди з півдня, вважаєте, що всі знання поміщаються у квіткових горщиках.

Я відчула, як холодний гнів піднімається у мені, але мій голос був спокійний і незворушний.

— Тут набагато тихіше, ніж в Обідній залі, де деякі особистості не вміють тримати язик за зубами, — відповіла я, підіймаючи брову.

Френц облизнув губи, а тоді знову глянув на книгу, що лежала мііж нами.

— То він навчив тебе читати цією забутою всім людством мовою?  Ще й за такий короткий проміжок часу?

— Так.

— Вочевидь, ти аж забагато для нього означаєш, — промовив принц зневажливо. — Батько був би в захваті, якби я йому розказав.

Я міцно стиснула губи. Мені хотілося, щоб він просто пішов. Зникнув і дав мені спокій.

За весь час, відколи я в замку, Френц майже не помічав мене, не розмовляв зі мною і взагалі намагався уникати. Тоді чому ж тепер я стала для нього такою цікавою? Може, справа у дивовижному вині з королівських винних погребів?

І що він має на увазі під «батька був би в захваті»? Король не бажає своєму синові добра? О, Фрею! Та яке там може бути добро від людини, яка вбила власну дружину? Йому абсолютно начхати на свого сина, а на мене тим паче.  

— Це все, що ти хотів мені сказати? — запитала різко, не стримуючи себе й начхавши на всі манери. — Бо я збираюся читати далі.

Його очі ще трохи пообстежували мене пильним поглядом, а тоді принц відвернувся.

— Я хотів би сказати багато чого, але твоя тонка душа не витримає. Добраніч, принцесо.

Останнє слово Френц навмисне виділив і промовив його зневажливо, тим самим боляче уколовши мене.

Принц неквапливо, вальяжною ходою попрямував до головного виходу, і за мить двері гучно зачинилися за ним, залишаючи мене в повній тиші. Я дочекалася, поки його кроки стихнуть, а потім глибоко видихнула, усвідомлюючи, що поряд із ним почувалася, мов на голках. 

І все-таки, яке ж щастя, що він не стане моїм чоловіком. Я б краще жила на краю світу, ніж вийшла заміж за такого бридкого принца. Власне, саме так і було. Аж поки мене не поранили, і Крейн змушений був повернути мене додому. Але, зрештою, це на краще, хіба ні? Принаймні тепер моє серце співає голосно, як ніколи. Адже воно закохане…

З мріями про мого нареченого я знову взяла в руки «Літопис Першого Дракона». Напруга від зустрічі з Френцем змінилася приємним тремтінням. Я обережно гортала сторінки, шукаючи щось, що могло б розповісти більше про мого Крилатика.

Загалом у книзі було дуже багато нудного — описи битв драконів із людьми, перемоги та поразки. Але й були справжні скарби. І за кілька сторінок я наштовхнулася на один із них.