Глава 40

Минуло чимало часу, і наші уроки в Королівській бібліотеці стали найціннішою частиною моїх вечорів. Крейн обережно, але наполегливо, вів мене крізь химерні символи, і навіть найпростіші з них вимагали повного зосередження. Мозок, здавалося, відмовлявся запам’ятовувати витончені візерунки стародавньої мови.

Крейн, який сидів поруч, нахилився ближче, вказуючи кінчиком пера на рядки в «Літописі». Світло від свічок кидало м’які тіні на його обличчя, і я ледь відірвала погляд від нього, щоб зосередитися на тексті.

— Спробуй ще раз, Наю. Останнє слово у цьому реченні. Воно стосується першого дракона, — прошепотів він.

Я напружила зір, намагаючись розібрати поєднання трьох символів.

— Це... «плоть», «воля»... і «зрада»? — невпевнено промовила я, знову заплутавшись у схожих вигинах.

Крейн тихо засміявся, і його сміх пролунав у тиші бібліотеки, як теплий дзвіночок.

— Ні, моя люба, зовсім ні. Подивись уважніше, — його ліва рука лягла на мою, що лежала на книзі. Він повільно і ніжно провів великим пальцем по тильній стороні моєї долоні, від чого в мене перехопило подих. — Цей символ — це не «зрада», це «самотність». «Плоть і воля, але самотність».

Його дотик був таким заспокійливим і відвертим, що я на мить просто забула про текст, насолоджуючись його близькістю і теплом.

— «Самотність», — повторила я, відчуваючи, як мої щоки починають горіти.

— Так, — Крейн відпустив мою руку, але продовжив уважно дивитися на мене. Його погляд зупинився на моїх очах. — Ти втомилася, відпочинемо.

— Ні, я не втомилася! — заперечила я, хоча відчувала, що від напруги та сфокусованого погляду на дрібні символи скроні й справді почали боліти. — Я хочу продовжити! Це так цікаво!

Крейн лише похитав головою, його посмішка була теплою, але непохитною. Він обережно, але твердо закрив книгу.

— Наше навчання не так давно почалося. Ми не будемо поспішати. Якщо ми перевантажимо твою прекрасну голову, ти втратиш інтерес. А я не можу цього допустити.

Він простягнув мені руку:

— Ходімо зі мною. Я хочу показати тобі дещо ще. Дещо, що змусить твою голову забути про всі стародавні мови світу.

— Знову секрет? — усміхнулася я, і моя втома одразу відступила, замінена чистим хвилюванням.

— Авжеж.

Цей таємничий голос означав, що скоро я побачу щось дійсно захопливе.

Крейн узяв мене за руку і повів назад до таємного проходу. Ми вийшли з бібліотеки, і він знову спритно замаскував вхід, поставивши кам'яну статуетку на місце.

Цього разу ми не піднімалися, а спускалися вузькими сходами, що вели глибоко під землю, в найстаріші, найхолодніші частини замку. Тут не було ні свічок, ні канделябрів. Холод проникав крізь мій одяг, і повітря пахло сирим каменем і свіжістю, як перед грозою.

— Куди ми йдемо? — прошепотіла я, відчуваючи, як мій інтерес змішується з острахом.

— У місце, про яке знає лише кілька охоронців і мій батько, — відповів Крейн. — Це Колиска – місце, де вчать наймолодших.

Нарешті ми зупинилися перед важкими, залізними ґратами. За ними була величезна закрита територія, манеж, накритий високим, сітчастим куполом, щоб уникнути втечі. Це місце було освітлено мізерним, тьмяним світлом, але його було достатньо, щоб побачити рух усередині.

Крейн приклав палець до вуст, натякаючи на тишу.

За ґратами розігрувалася сцена дикої, некерованої енергії.

Там, на піску, бігали юні хлопчаки, років семи-восьми. Попри  їхній юний вік, вони випромінювали неймовірну силу. Вони… відчайдушно намагалися обернутися на драконів. Дехто з них стогнав від зусилля, а навколо інших повітря вже тріщало від напруги.

Раптом один із них, найменший, закричав, і його крик був не людським, а тваринним. Його маленька постать почала змінюватися. Шкіра розходилася, а замість неї виростала темно-зелена луска. З його спини проривалися крила — вони були ще тонкі, як у немовляти, але вже величезні для його тіла.

На очах у нас він перетворився на маленького, але ідеального дракона. Це було гарне й водночас моторошне видовище.

— Вони майже некеровані, — прошепотів Крейн мені на вухо. тепле дихання лоскотнуло шкіру моєї шиї. — Вони мають силу, але не мають контролю. Це як уперше спробувати втримати вихор у долоні. Це перша і найважча частина навчання.

Хлопчик-дракон зробив кілька незграбних кроків, його крила волочилися по піску. Він видав переможний рик, і від сили його голосу у мене заледеніли нутрощі. Він був вільним — і в той же час у пастці під цією сіткою.

Я дивилася на цю сцену, забувши про холод і втому. Я бачила ту чисту, непереборну енергію, про яку Крейн говорив у бібліотеці. Але як би я не намагалася читати стародавні символи, я завжди залишуся лише смертною, лише людиною.

Гострий укол суму пронизав мене, адже я ніколи не зможу відчути такої сили.

— Це... це прекрасно, — прошепотіла я, але мій голос звучав сумно. Я повернула голову до Крейна. — Я так ніколи не зможу.

Принц міцно стиснув мою руку, переплів наші пальці.