Глава 39

Крейн узяв мою руку й, мимохідь поцілувавши пальці, повів мене не до великої, масивної шафи в кутку вітальні, заставленої кам’яними статуетками драконів. Він обережно посунув одну з них, і я почула тихий, механічний скрегіт. Частина стіни, майстерно замаскована під книжкову полицю, повільно від’їхала, відкриваючи темний, вузький прохід.

— Вхід до бібліотеки, — пояснив принц, у його голосі відчувалося стільки задоволення. — Головний вхід знаходиться у західному крилі, де ходить вся охорона. Це наш, особистий.

Мені перехопило подих. Навіть у Канарі, де я любила проводити час серед сувоїв, наша бібліотека була лише невеличкою залою.

Ми пройшли через вузький прохід. Крейн відчинив ще одні, цього разу різьблені, дубові двері, і я завмерла на порозі, не в змозі зробити крок.

Це була Королівська Бібліотека Віранії.

Величезна, наче окремий палац. Високі, темні стелажі з чорного дуба сягали самої стелі, а книги були розташовані ярусами, до яких вели елегантні гвинтові сходи. Повітря було теплим і сухим, наповненим солодкуватим запахом старого пергаменту, шкіри та сухої трави. Приміщення освітлювалося лише десятками свічок, розміщених у кованих канделябрах, що стояли на столах.

— Неймовірно! — прошепотіла я й підійшла до найближчого стелажа. Мої пальці тремтячи торкнулися старої, потемнілої палітурки. Це був мій рай, прихований усередині цього суворого замку.

Крейн спостерігав за мною з легкою посмішкою. Його очі світилися щасливим вогнем.

— Це мій найцінніший спогад про матір, — тихо сказав він. — Вона проводила тут більше часу, ніж будь-де.

Я була в захваті. Від величі цієї тиші, від запаху сторінок, що зберігали тисячі історій, від усвідомлення, що мені дозволили увійти сюди. Але мій справжній захват належав не лише книгам.

Я повернулася до Крейна. Він стояв, спершись на стелаж, такий спокійний і розслаблений, що я відчула, як серце в моїх грудях пришвидшує свій ритм до шаленого.

Я знала, що він привів мене сюди, щоб поділитися своєю схованкою, своєю справжньою сутністю. Він довірив мені свій секрет. І ця довіра, цей зв’язок, що посилювався з кожною хвилиною, викликав трепет.

— Крейне, — прошепотіла я.. — Це найцінніший подарунок, який я коли-небудь отримувала. Я й не думала, що почуватимуся у Віранії так добре... але це тому, що ти поруч.

Він широко, радісно посміхнувся і рушив до мене крізь ряди книг.

— А тепер я хочу показати тобі те, чого ти більше ніде не зможеш побачити, — змовницьки промовив Крейн. Його голос був сповнений передчуття, і він при цьому світився внутрішнім, теплим світлом, наче сам щойно розкрив найбільшу таємницю світу.

— Що ж це, Крейне? — запитала я, відчуваючи, як уся моя цікавість перемагає стриманість. Я дозволила йому взяти мою руку.

Принц підвів мене до однієї з масивних полиць, де стояли найстаріші, найтовстіші книги. Він обережно витягнув одну з них — обтягнуту темною, потрісканою шкірою. 

— Це «Літопис Першого Дракона». Тут описана справжня історія роду драконів і те, як перший з нас навчився приймати людську подобу. Ця книга — скарб. Ця книга про мого першого предка з роду драконів.

Я затамувала дихання, дивлячись на принца. А він тим часом торкався старої шкіряної палітурки, немов не наважувався відкрити книгу.

Та все ж Крейн повільно, зі священною обережністю, відкрив книгу, заповнюючи тишу шурхотінням сторінок.

— Я пам'ятаю, як ти запитувала про мого дракона, — він повільно розгорнув книгу на одній зі старих, жовтих сторінок, де був великий, деталізований малюнок: дракон, величезний і величний, сидить на скелі, а поряд стоїть жінка, яка гладить його по голові.

— Ось, — мій наречений простягнув мені книгу і я несміливо взяла її, все ще не вірячи, що це правда.

Мене охопив трепет. Я обережно, майже боячись, що розсиплеться на попіл, узяла в руки «Літопис Першого Дракона». Стара шкіра палітурки була шорсткою, а сторінки, зшиті міцними нитками, здавалися надто крихкими. Я не розуміла жодного символу цієї стародавньої мови, але сам дотик до книги вже був магією.

— Шкода, що я не знаю цієї мови, — розчаровано промовила, роздивляючись потерті часом малюнки. 

Принц прочистив горло й, ставши до мене впритул, промовив:

— Я почитаю тобі.

Повернувши до нього обличчя, я здивовано глянула в зелені очі, які знаходилися так близько до моїх. В грудях усе схвильовано заколихалося.

— Ти знаєш ці символи? 

Крейн лише таємниче всміхнувся, а тоді опустив свій погляд у книжку.

— І є повість давня, таємна й священна: у віки перші один із великих драконів полюбив дівицю смертну. І болем палало серце його, бо плоть залізна і крила вогненні відділяли його від неї. І в розпачі великому звернувся він до небес: аби бути з нею, відрікся сили й подоби своєї. І сталося диво: крила його опали, луска розсипалася попелом, і зійшов він у подобі мужа, аби торкнутися руки коханої. І відтоді мовиться між людьми й драконами: лише любов може здолати природу, лише вона відкриває шлях від вогню до плоті.

Слова Крейна були настільки реальними і пронизливими, що мої очі наповнилися сльозами. Він перегорнув сторінку, хоча книга була все ще в моїх руках. Я побачила, що наступний запис супроводжувався малюнком, на якому чоловік і жінка стоять, тримаючись за руки, а над ними летить великий ширококрилий дракон.