Розділ 37

Страж мовчки вів мене по лабіринту коридорів, освітлених сотнями свічок, аж поки ми не опинилися перед подвійними масивними дверима з темного дуба, прикрашеними різьбленими драконами. Це була Королівська Обідня Зала.

Двері відчинилися, і першим я помітила Крейна. Він стояв посеред зали, у його погляді промайнуло полегшення, коли він побачив мене. Тут було, як і скрізь у Віранії, строго й майже пусто: довгий стіл, мінімум прикрас, і лише приглушене світло від величезних люстр додає трохи ясності приміщенню.

Крейн миттєво підійшов до мене. Узяв мене за руки й стиснув їх, і його тепло одразу ж додало бадьорості моєму пригніченому настрою.

— Пам’ятай, щоб не трапилося, я буду поряд і захищу тебе, — тихо промовив він. В його очах мерехтіло тепло. Я подарувала йому щиру теплу усмішку. Крейн поцілував мої пальці, не зводячи з мене очей, а тоді розвернувся й повів до столу, де сиділи король та королева.

У короля Харейна був важкий, владний погляд. Він розслаблено сидів у голові столу в розкішному, але й строгому вбранні. Король був кремезним, з широкими плечима, і мав ту саму високу посадку голови та рішучу лінію підборіддя, що й Крейн. Але якщо у Крейнові ця схожість була ознакою шляхетності, то в королеві вона перетворювалася на владу та незламну жорстокість. Його темне волосся було акуратно зачесане, борода — рівно підстрижена, а владний погляд лише підкреслював силу й міць.

Коли ми підійшли, король підвівся і широко, але занадто штучно посміхнувся. 

— Моя люба Наєріс, нарешті! — пролунав глибокий  оксамитовий голос, аж занадто люб’язний, як на мене. — Ласкаво просимо до Віранії! Ти тут справді наче прекрасна квітка в зимовому саду.

Я вклонилася, намагаючись не підпадати під дію королівської харизми.

Крейн представив нас:

— Це Наєріс, моя наречена. Наєріс, мій батько, Король Харейн.

Король взяв мою руку і приклав до неї губи — ритуал був надто довгим, надто демонстративним. Усе в його рухах було відшліфованим, але фальшивим. Я пам'ятала слова Крейна: він вбив свою дружину. Ця думка отрутою розлилася в моїй свідомості, і я ледь стрималася, щоб не вирвати руку.

Я не довіряла цьому чоловікові. Його занадто добрі очі точно були маскою.

Поруч із королем сиділа королева Халейна — мати Френца. Її обличчя було красивим, але холодним, і вона дивилася на мене з ледь помітною, але гострою зневагою. Вона не підвелася, так і залишилася сидіти на масивному дерев’яному стільці.

— А це королева Халейна, — додав Крейн.

Я вклонилася королеві, а вона лише злегка кивнула, і я зрозуміла, що тут мені точно не варто чекати доброзичливості.

Крейн знову взяв мене під руку і повів до наших місць. Френца за столом не було, і це неабияк мене тішило. Не впевнена, що взагалі хотіла б бачити цього зарозумілого й огидного чоловіка. 

На відміну від Канару, де столи ломилися від легких, переважно овочевих страв, тут домінувала ситна й важка їжа: цілі запечені птахи, м'ясо дичини, щедро приправлене травами, і густі, майже чорні соуси. Свіжі овочі були рідкістю, натомість подавали багато маринованих коренеплодів і темний хліб. Напої теж були міцними: густе червоне вино і елі, які я куштувала всього раз у житті. Це була їжа воїнів — ситна, смачна, але позбавлена витонченості.

Щойно слуги почали розносити їжу, король Харейн знову звернувся до мене, перериваючи тишу, яка панувала за столом.

— То як, Наєріс? Я чув, дорога була важкою. Але сподіваюся, ти вже встигла оцінити нашу сувору велич? Як тобі Віранія?

Я опустила погляд у тарілку, боячись сказати правду. Але й брехати не хотілося — все-таки переді мною король.

— Ваша величносте, — я сором’язливо усміхнулася, намагаючись зберігаючи дипломатичний тон. Відчувала на собі погляд короля і навіть його силу, яка, здавалося, прямо таки тиснула на мене фізично. — Віранія дійсно велична. Ваш замок — справжнє  втілення сили. Звісно, він дуже відрізняється від Канару, але, здається, це ідеальне місце для вашого сильного народу. Впевнена, що звикну до Віранії. Особливо, коли поряд зі мною буде ваш син.

Мій комплімент був двозначним, він підтверджував велич, але натякав на холодну, сувору природу його правління.

Король Харейн гордовито засміявся, не помічаючи прихованої шпильки. Авжеж, такі люди як він, бачать лише те, що хочуть побачити.

— Саме так, дівчинко! Тут народжуються справжні правителі, воїни! Ти звикнеш, коли твій дух загартується!

Крейн стиснув мою руку під столом, немов заспокоював: ти все зробила правильно. Його підтримка виявилася для мене важливішою за будь-які слова короля.

Вечеря пройшла напрочуд спокійно. Мої слова настільки потішили короля, що він переважно слухав розповідь Крейна про наш шлях від Канару до Віранії. І дивився. Так пильно дивився на нас обох, що мене часом проймало холодом від тих темних очей.

Щойно Король Харейн дав формальний дозвіл покинути стіл, Крейн майже вихопив мене з-за нього. Ми попрощалися з батьками й нарешті покинули Обіню зазу.

— Ходімо, — тихо промовив він, не відпускаючи моєї руки. — Я хочу, щоб ти побачила дещо інше.

Він не повів мене до моїх покоїв, а скерував нас вузькими, бічними сходами. Замок, здавалося, змінювався, щойно ми віддалялися від офіційних приміщень.