Глава 31

Я відчувала на собі погляд принца, але не мала сили поглянути в його зелені очі. Так, я здалася, зламалася. Але, зрештою, якщо і є на світі чоловік, за якого я власною волею вийшла б заміж, то він сидить у цій кімнаті.

Незручна тиша затягувалася, і я відчувала, що маю сказати хоча б щось, але не зуміла промовити й слова. 

Зрештою, королева заговорила першою:

— Заручини відбудуться через три дні, нам потрібно підготуватися. А потім Ная поїде до Віранії, щоб не порушувати традиції наших любих сусідів.

Мої руки стиснули тканину сукні, губи затремтіли, але я сумирно прошепотіла:

— Так, Ваша величносте.

Мати, відчувши власну перемогу, розійшлася — красномовно описувала все до деталей, розповідала про запрошених гостей на майбутнє весілля. І коли нарешті ЇЇ величність замовкла, Крейн стримано всміхнувся й запропонував:

— Чому б нам не прогулятися зимовим садом?

Мати затримала на принцові свій пронизливий погляд, а тоді холодно посміхнулася. Так, наче боялася бути переможеною.

— Боюся, що не зможу до вас приєднатися. Маю роздати накази слугам, щоб заручини відбулися вчасно. Наєріс, тобі потрібно переодягнутися для прогулянки, принц зачекає тебе в холі.

У мене закалатало серце. Невже ми таки зможемо побути наодинці? Зможемо поговорити?

— Так, Ваша величносте.

Я підвелася й швидко вклонилася Крейну, уникаючи його погляду. Королева дочекалася, поки я вийду, і щойно двері за мною зачинив один зі стражів, я почула, як вона щось сказала принцу й задоволено засміялася. Втім, мені не вдалося розібрати жодного слова.

Кала, як і обіцяла, чекала мене біля дверей. Її очі розширилися, вони палали цікавістю, а губи вигнулися в задоволеній посмішці.

— Ми гулятимемо в саду, — намагалася триматися спокійно, але мене видавало усе: збите дихання, стиснута в руках сукня, щасливий вираз обличчя. 

— Тоді хутчіш ходімо, Ваша високосте, переодягнемо вас у щось тепліше.

За двадцять хвилин ми уже спускалися великими сходами до просторого холу, де Крейн був у оточенні своїх воїнів. Він стояв біля колони, засунувши руки за спину, а на темному одязі  сріблом відсвічували герби Віранії. Його очі невідривно стежили за мною, вивчали, втім, за виразом обличчя настрій принца визначити виявилося неможливо. Він немов одягнув на себе маску, крізь яку не пробивалася жодна емоція. Це спантеличувало й навіть пригнічувало мою впевненість у собі. Закрадалися сумніви щодо того, чи це взагалі мій Крилатик? Чи тепер, перетворившись на людину, він став іншим?

Мої кроки перестали бути такими впевненими, коли я підійшла ближче до Крейна, серце схвильовано загуркотіло в грудях. Він все ще не зводив з мене очей, але в них не було жоднісінької емоції.

І навіть коли на обличчі принца з’явилася посмішка, вона радше нагадувала обов’язок, ніж щиру радість.

— Ваша високосте, — я схилилася перед Крейном, намагаючись не видати свого відчаю. 

Він нічого не відповів, лише простягнув свій лікоть, на який я несміливо поклала долоню. Слуги відчинили великі подвійні двері, й в обличчя одразу вдарив мороз. 

Сад повністю був вкритий пухким снігом, і лише розчищена доріжка давала змогу пройти до ротонди. Ми вийшли з палацу й спустилися невеликими сходами. Пройшли кілька метрів доріжкою, і тільки тоді я зрозуміла, що за нами ніхто не слідує. Воїни, слуги й Кала також — усі залишилися біля дверей.

— Як твоя рука? — мого зап’ястя, яке лежало на лікті принца, торкнулися пальці. Принц погладив пучкою великого пальця мою шкіру. Обережно, ніжно. І цей дотик відгукнувся жаром в грудях. Я видихнула, намагаючись вгамувати емоції.

— Майже загоїлася. 

Принц припнив торкатися моїх пальців, й мені захотілося закричати, щоб він повернув свою руку на місце. Але не насмілилася навіть відкрити рота. Розчарована, я відвернулася, аби він не зміг помітити мої емоції. Сад навіть взимку був прекрасним — сніг, наче біла вуаль, лежав на підстрижених кущах вічнозелених деревах та кущах, на статуях і засохлих трояндах. Свіже повітря дозволяло дихати вільно, але зовсім не прояснювало розум. Можливо, річ у тім, що поряд зі мною знаходився Крила... Крейн. Відтепер він назавжди залишиться Крейном, не дивлячись на те, що я б віддала усе на світі, лиш би повернутися з ним у ту печеру й жити за своїми правилами. 

Раптом мені так стало гірко. Адже він обіцяв оберігати мене! Обіцяв захищати! Чому тоді зробив те, що зробив? Невже заради трону? Заради влади?

—  Навіщо ти повернув мене? — мій голос дрижав, як і все всередині. Хотілося розплакатися, але я не могла собі цього дозволити. Не тут.

Принц зупинився й став навпроти мене. Торкнувся мого підборіддя й лагідним рухом змусив поглянути в його очі. У них було так багато співчуття, каяття. А ще — ніжності.

— Я рятував тебе, Наю, — голос, наче шовк, зачепив у грудях щось чутливе. — Ти помирала, а я не міг тебе вилікувати. Але я повернувся до свого минулого життя, щоб захищати тебе, як і обіцяв. І якщо для цього знадобиться перевернути весь світ, я зроблю це. Обіцяю.