Глава 30

Я стиснула в руці камінець, пригадуючи все, що відбувалося серед гір. Чи могла тоді я подумати, що життя обернеться ось так? Що Крилатик виявиться принцом Крейном і я змушена буду стати його дружиною. Що я думатиму про нього перед нашою зустріччю майже усю ніч, не в змозі заснути. Що я хвилюватимуся так, як ніколи не хвилювалася й ходитиму по кімнату, шукаючи спокою.

— Ваша високосте… — в кімнату зазирнула Кала, і я миттю повернулася до неї, ховаючи подарунок дикого за пазуху. На обличчі служниці сяяла широченна усмішка. — Прибули.

Глибоко вдихнула й повільно видихнула, і сама не стримуючи посмішки. Передчуття зустрічі зігрівало грудну клітку й дарувало моїй душі піднесений настрій.

Я ще раз покрутилася перед люстром — яскраво-зелена сукня з корсетом та прямою спідницею, розпущене волосся й крихітна корона на голові. Просто, але дуже красиво й ідеально. Радісно підморгнувши власному віддзеркаленню, повернулася до Кали.

— На вас хоч мішок з-під картоплі одягни, однаково королівною залишитеся, — запевнила мене служниця. — Ходімо, принц уже чекає.

Коридори здавалися ще довшими, ніж зазвичай. І чому в нас заведено приймати гостей в найдальшому крилі замку? Я намагалася йти якомога повільніше, втім, ноги чомусь не слухалися і я весь час випереджала Калу, якій доводилося майже бігти за мною. Слідом за нами крокували два охоронці — мої незмінні супутники, куди б я не пішла.

— Пані, а ви не забули про наш звичай дарування нареченому сушеної квітки лаванди на заручини? 

— Заручин ще не було, Кало, — я легенько засміялася. — І ні, не забула. Я попросила травників приготувати мені найкращі гілочки. 

Ми звернули за ріг, звідки біля потрібних нам дверей побачили двох віранійців — суворих воїнів з  непроникним виразом обличчя. 

Спинившись на мить, поборола хвилювання й продовжила шлях, тепер уже повільніше.

— Помітно, що я хвилююся? — запитала в служниці.

— Ні, пані. Ви виглядаєте… щасливою. 

Ми зупинилися біля потрібних дверей, і віранійці окинули нас байдужими поглядами. 

— Мені чекати тут? — спитала служниця. — Чи йти з вами?

Мені дуже хотілося побути з Крейном наодинці — дізнатися стільки всього й просто поговорити. Мені хотілося… аби він торкався мене. Але я знала, що нам це точно не дозволять. Принаймні, до весілля.

Стражі уже почали відчиняти двері, тож я поспішила випрямити спину. Відчула, що спітніли долоні й поспіхом витерла їх об тканину сукні.

— Думаю… — навіть слова давалися важко через шалене хвилювання. — Думаю, що…

Двері відчинилися майже повністю, і я побачила там, на софі, королеву. Плечі мимоволі опустилися і мене заполонило розчарування. 

— Ти можеш бути вільна, Кало. 

Всередині, з іншого боку дверей, стояло ще двоє віранійців з такими ж серйозними виразами обличчя.

Коли я увійшла в кімнату, розмова між королевою та принцом увірвалася. І судячи з усього, вона була досить напруженою. Крейн підвівся й пішов мені назустріч. В його очах сяяла радість, хоча губи навіть не ворухнулися, щоб привітати мене посмішкою. 

Серце пришвидшилося, розхвилювалося ще дужче. Я знову не могла відвести від Крейна очей. Сьогодні на ньому знову був чорний одяг, але інший — з обшитими золотими нитками рукавами й коміром. 

Зустрівшись із принцом на півдорозі, я легенько вклонилася й подала руку для поцілунку. Він ледь-ледь стиснув її, а тоді підніс до своїх теплих губ, змушуючи мене мліти від ніжного дотику, який виявився зовсім коротким. Мені хотілося ще. 

— Маєте неперевершений вигляд, принцесо, — його голос проник в мене значно глибше, ніж минулого разу. — Дуже радий бачити вас.

— І я, Ваша високосте, — мій голос звучав надто тихо, але я не могла говорити голосніше. Цей чоловік… Він наче пригнічував усе навколо своєю силою.  

Крейн знову запропонував свій лікоть, і я не відмовилася б, навіть якби мене змушували це зробити. Я поклала долоню на м’яку тканину чорного камзолу й дозволила вести себе до софи, де з ідеально прямою спиною сиділа мати.

— Наєріс, — королева натягнуто всміхнулася мені, відтак перевела гострий погляд на принца. Навіть до провидиці не ходи — матінка була розгніваною. — Ми тут із Крейном вели дуже цікаву бесіду стосовно майбутнього весілля. 

Ми дійшли до софи й по черзі сіли — спершу Крейн посадив мене на іншому кінці від матері, потім сів сам, між нами, начебто намагався мене захистити. 

— І про що ж йшлося в цій розмові? — мені не хотілося дивитися їй в очі, тому я  опустила погляд на руки, що склала на колінах.

— Про те, що воно має відбутися найближчим часом.

І хоч я не бачила очей королеви, відчувала до болю знайомий тиск в її голосі. 

«Це твій обов’язок перед народом. Ти не маєш права обирати.»  

Всередині мене все тремтіло. Від болю, від обурення, яке я з усіх сил стримувала. Від того, що не мала сили заперечити їй. В горлі з’явився колючий клубок, але я зуміла промовити те, що вона хотіла почути:

— Так, Ваша величносте.