Глава 27

У мене відчуття дежавю. Я знову йшла за королевою коридорами палацу. На мені розкішна сукня з найтоншого шовку, волосся вкладене ідеально — жодне пасмо не вибивалося із зачіски. Я трималася, хоча так сильно хотілося втекти…

— Сподіваюся, ти будеш чемною із принцом, — суворо промовила королева. — Ти забула, хто ти є, Наєріс. Те, що тебе викрали, не знімає з тебе корони. Принцеса не має права поводитися, як дикунка. Ти — майбутня королева Віранії врешті-решт.

— Королева, — пирхнула я. — Начебто цей титул має таке ж значення, як і «король». Це лише слово й воно нічого не означає. Бути королевою в наших краях означає бути тінню правителя. 

Мати раптово зупинилася й повернулася до мене. Її очі палали від гніву, а губи стиснулися в тонку лінію.

— Хто ти без батька? — з викликом запитала я. — Тобі ж навіть не дозволять правити, якщо він раптом помре. Королем стане його брат. Сумніваюся, що у Віранії я матиму більше значення, ніж тут.

Мати гордо задерла підборіддя й затримала на мені погляд, яким начебто намагалася придушити мій спротив.

— Це твій обов’язок як доньки монарха. Ти зробиш це — вийдеш заміж за майбутнього правителя наших союзників, як зробила це я свого часу, — королева розвернулася й, гордовито піднявши підборіддя покрокувала вперед. 

— Краще б доля подарувала мені сина, — кинула вона, не озираючись.

Серце неприємно стислося. Мені так нестерпно захотілося опинитися прямо зараз поряд зі своїм Крилатиком, що я мало не заплакала. Було гірко на душі, втім, я послідувала за королевою, намагаючись не заплакати. 

Двері кімнати відчинили вартові — віранійці в темно-синіх мундирах із вишитими на грудях гербами їхнього королівства. Ці чоловіки вселяли в мене не лише неприязнь, а й страх. Впевнена, вони були не простими людьми, а вміли обертатися на драконів.

Попри те, що мені хотілося дивитися собі під ноги, я тримала підборіддя високо, з гордістю. Королева не зайшла всередину, а наче запливла. Я прослідувала за нею й щойно віднайшла поглядом принца, зрозуміла, що він… не Френц.

Зупинилася на мить, наші погляди зустрілися. Цей незнайомий високий чоловік роздивлявся мене з ніг до голови з такою цікавістю, неначе на мені зовсім не було одягу. 

Принц, якщо це справді він, мав темне, майже чорне хвилясте волосся середньої довжини, яке охайно лежало на скронях та м’яко спадало на шию. Правильні риси обличчя — чіткі, гармонійні, із прямим носом, виразними бровами й тонкими губами — робили його схожим на Френца. На вигляд він не був надто старшим за мого нареченого — років двадцять п’ять-двадцять вісім, але мав він щось таке, що кардинально відрізняло його від того, за кого я мала вийти заміж. І ця різниця відчувалася з першого погляду — в ньому не було ані краплини зневаги й неприязні.

— Ваша величносте, — чоловік схилився перед королевою й вона подала йому руку для поцілунку. Я не зводила з нього очей, абсолютно нічого не розуміючи. Хто він? І чому так схожий на Френца? Та найголовніше — чому він тут?

Моє серце стрепенулося, коли він звів на мене погляд. Його зелені очі заворожували — я не могла припинити дивитися на нього, абсолютно начхавши на те, що це не надто пристойно — отак витріщатися. 

Подих застрягнув у легенях. Руки стискали тканину сукні. 

— Наєріс, — звернулася до мене королева. — Це твій наречений, принц віранійський, нащадок престолу — Крейн, син Харейна.

— Крейн, — тільки й змогла прошепотіти я. Це ім’я звичайно ж я чудово пам’ятала, і була дуже здивована, що почула його. Хіба старший принц Віранії не загинув ще років п’ятнадцять тому?

Чоловік із гарними очима ступив до мене й схилився в шанобливому поклоні. А я все дивилася на його обличчя не кліпаючи й не розуміла, звідки в мені це відчуття довіри до нього й… прихильності? Чому він здається мені таким знайомим і ще й прекрасним?

— Привіт, Наю, — промовив він тихим низьким голосом, і в мене все аж перевернулося в сонячному сплетінні. І не через таке простолюдинське вітання, просто цей голос… Де я могла його чути раніше?

Якусь мить я все ще заклякло дивилася на принца, а потім королева торкнулася моїх пальців і стиснула їх, нагадуючи, що я теж маю привітатися.

— Ваша високосте, — шанобливо схилила голову, — я щаслива познайомитися з вами. 

Серце бухкало так, наче не хотіло більше знаходитися в тілі.

— Крейн, — промовив він, опускаючи погляд вниз, на мою руку. — називай мене Крейн. 

Принц потягнувся до мого зап’ястя, його пальці торкнулися моїх, і в мене запаморочилося в голові від обережного й ніжного дотику. 

— Крейн, — мій голос тремтів. Усе тіло тремтіло. А ще переповнювали нові, дивні для мене емоції. 

Я дивилася, як чоловік підносить моє зап’ястя до своїх губ. Вони поцілували мої пальці й виявилися такими теплими, м’якими, що в моєму животі одразу ж затанцювали метелики.

— Ви… — хотіла сказати, що він надзвичайно вродливий, але затнулася, не знаючи, чи доречно це говорити при першій же розмові.

Крейн повільно відпустив мою руку, й мені захотілося запротестувати, щоб він знову її взяв. Я навіть розтулила вуста, але вчасно спинилася.