Глава 26

Ная

Пробудження було повільним. Я виринала, балансуючи між сном і реальністю. Чула знайомі голоси, хоча й не могла їх розпізнати, та разом із тим бачила яскравий сон — начебто ми з Крилатиком гуляємо в королівському саду. Надворі — розквітає весна. Гріє тепле сонечко, й пахне трояндами.

— Принцеса одужує. Впевнений, вона от-от прокинеться. 

Весняний сад повністю зник, залишилася тільки темрява. Серце прискорилося, і його гупотіння відчулося не лише в грудях, а й під скронями. Я більше не спала. Прислухалася до своїх відчуттів. Вогнище потріскувало, але якось занадто далеко. В печері значно потепліло. Листя під спиною відчувалося, наче перина, а в повітрі, разом із димом, таки витав аромат троянд. Крилатик і їх десь віднайшов?

— Ная сильна, вона впорається, — звучить впевнений видих.

Голос, наче крижана вода, розбудив остаточно. Я розплющила очі й, помітивши знайомий балдахін, тихо прошепотіла:

— Ні…

На очах моментально виступили сльози.

— Ні!

Спробувала підвестися, втім плече пронизав такий пекучий біль, що я впала назад на подушки.

— Серденько… — поряд опинилася королева. Ще ніколи вона не виглядала такою стурбованою — її очі ледве стримували сльози, а рука лежала на серці. — Що ти пережила?

Хтось прокашлявся поряд, привертаючи увагу.

— Ваша величносте, — це був лікар, якого я знала ще з пелюшок — сивочолий міцний чоловік із завжди однаковим виразом обличчя.

— Так, так, все потім, — королева закивала. Сіла поряд і торкнулася прохолодними пальцями моєї щоки. — Ти така бліда. 

Я не могла повірити, що він це зробив. Чому? Навіщо? Обіцяв же, що буде оберігати! Я вважала його своїм другом! Навіть більше… Очі раптово запекли, і з них потекли сльози. Здоровим ліктем закрила обличчя, бажаючи приховати свій стан. Але матінка з лікарем усе помітили.

— Їй потрібні спокій і турбота. Решта — коли отямиться й почуватиметься бадьоріше. Ваша величносте.

Лікар, судячи з усього, поклонився матері й вона кивнула йому. За мить стукнули двері. Я ж продовжувала плакати, затулившись рукою.

— Сонечко…

Голос матінки, клянуся, ніколи не був таким лагідним. Але зараз я не хотіла ані бачити її, ані чути. 

— Я хочу побути сама, — заявила достатньо холодно. Матінка завмерла, наче не вірила, що я можу бути такою різкою, непокірною. Однак зовсім скоро королева підвелася.

— Розумію, — відповіла вона зі скорботою. — Слуги чатуватимуть під дверима. 

Тихо зацокали підбори, зашелестіла пишна сукня. Стукнули двері. І стало тихо.

— Як ти міг? — прошепотіла я тремтливим голосом. — Як, Крилатику?

***

Я сиділа перед вікном і вдивлялася у видноколо, сподіваючись побачити там яскраво-зелену крапку. Минув майже тиждень після того, як я прокинулася в палаці, й жодного дня я не сумнівалася, що він за мною повернеться. Вперто вірила, що Крилатик приніс мене сюди тільки для того, щоб я отримала лікування, й не більше. Тож я чекала вдень і вночі, сподіваючись, що мій дракон прилетить за своєю принцесою.

І мене зовсім не турбувало те, що весь луг вкрився снігом, і чим далі, тим ставатиме холодніше. Що замок охороняли стражі — більше, ніж зазвичай. І що мене скрізь супроводжувала матінка — мій особистий охоронець. На самоті мені було дозволено залишатися лише у власній кімнаті.

— Ваша високосте, пора одягатися.

Я глянула на служницю, яка тримала ніжно-жовту сукню з довгими рукавами, які приховували мою рану. Занадто врочисту, як для звичайного обіду.

— У нас будуть гості? — спитала байдужки.

— Так, Ваша високосте.

Кала мала аж занадто щасливий вигляд — її очі світилися радістю, торжеством. Стиснувши губи в лінію, зиркнула в інший кінець кімнати, де біля люстра топталися інші служниці. Неприємна здогадка кольнула серце.

— Хто? — мій голос звучав, наче наказ, хоча я ніколи не була грубою зі своїми підданими.

— Принц, Ваша високосте.

О, Фрею! Навіщо ти так зі мною?! Проклятий Френц, хай би дракони приготували його собі на обід! Я не встигла навіть одужати, а він уже летить на заручини! Нехай приїздить. Я покажу йому, що отримає — не «слухняну», а люту відповідь.