Глава 24

В печері Крилатик швидко розвів вогнище. А я лежала на своїй ковдрі, дивилася на вогонь і дозволяла холоду пробиратися під шкіру. Кровотеча зупинилася, однак рана продовжувала боліти й мала просто жахливий вигляд. Сили покинули моє тіло, а ще так страшенно хотілося спати. І лише холод тримав мене наяву.

— Колись в дитинстві я поранила палець, — мовила я тихо, й дракон ступив до мене й ліг поряд, щоб дивитися прямо на моє обличчя. — Навіть уже не пам’ятаю як і де. Але в пам’яті залишився спогад про білосніжну сукню, вкриту червоними плямами. Я дуже сильно плакала, адже боялася померти. А Лорейн сказала, що від таких дрібних ран не помирають і я проживу довге щасливе життя. 

Я легко всміхнулася, помітивши в зелених очах відчай і сум. 

— Я віднесу тебе додому, — заявив дракон.

— Ні, — одразу ж заперечила йому занадто різко, але потім пом’якшила голос: — Ні, Крилатику, я не хочу. Якщо не виживу… — на мить заболіло сильніше, і я міцно стиснула зуби. — Якщо не виживу, значить так судилося. А якщо повернуся… Вони мене більше не відпустять. Після того всього, що зі мною тут трапилося… Після цієї шаленої свободи, я нізащо не хочу знову в свою золоту клітку. Залишуся тут. Навіть якщо ціна цьому — смерть.

— Вони шукатимуть тебе. 

— Ми втечемо. Якщо я одужаю. А як ні, то довго їм доведеться це робити.

— Наю…

— Не хочу, Крилатику! — гнівно зсунула брови. — Не хочу про це говорити! Тільки не тоді, коли, можливо, мені залишилося жити зовсім недовго. 

Дикий зітхнув, але продовжив дивитися на мене аж занадто жалісливо. Довелося відвести погляд від його очей. 

На стелі й стінах печери перелискували помаранчеві відблиски вогнища. Вони немов танцювали якийсь незбагненний танець, заворожуючи своєю грою. І водночас повертали мене далеко в минуле, коли я була геть малою. Несподіваний спогад, який випірнув із давно забутого дитинства, викликав щире здивування. Я не розуміла, як могла забути такий важливий у моєму житті день.

Я легко всміхнулася, пригадуючи розмову з Лорейн. Тоді, точно так само, як і сьогодні, на стелі моєї спальні мерехтіли жовтогарячі відблиски, тільки від каміна. Було тепло й затишно. Я мостилася спати. Лорейн заправляла мені ковдру й розказувала, що завтра буде дуже важливий день для Канару.

— Ти усміхаєшся, — Крилатик звівся на ноги й навис наді мною. Він здавався здивованим. Я торкнулася долонею до його теплого носа. Він понюхав її й заплющив очі. Не дивлячись на те, що мене пробирав холод, серце сповнилося теплом.

— Вмощуйся зручніше, розповім тобі одну історію.

Дикий слухняно сів, поклавши голову біля моєї. Його розмірене повільне дихання заспокоювало.

— Того вечора моя нянечка наполягала, що потрібно виспатися, адже наступного дня до палацу мали приїхати дуже поважні гості з інших країв. А мені було настільки цікаво, що сон дуже довго не приходив. Тож мені вдалося вивідати в Лорейн усі таємниці. Вона сказала, що до нас їде король Віранії, для того, щоб укласти договір на майбутній шлюб між його сином і мною. Я дуже схвилювалася, адже не очікувала, що мій принц знайдеться настільки швидко, втім, нянечка пояснила, що весілля відбудеться після мого повноліття. Я довго випитувала різні подробиці, адже мені все було так цікаво. А який він? А чи він кохає мене? Чи любить він гуляти в саду й гратися в салочки? І чи є в нього своя власна карета?

Наступного дня, коли в палац прибули гості мені наказали чекати в кімнаті для прийому гостей. Я чекала. Дуже довго чекала. Нудилася, дістаючи Лорейн черговими запитаннями й намагаючись хоча б чимось зайняти себе. А принц усе не приходив, щоб познайомитися зі мною. В кімнату зайшла стурбована матінка й покликала няньку. Тоді мені вдалося вислизнути. Я пробралася в західне крило замку, де знаходився кабінет батька, й стала навпроти ошелешених чужоземців, стражів Віранії, які вартували вхід. Вони дивилися на мене такими великими очима, наче я була їхнім ворогом, а не маленькою дівчинкою. Але не насмілювалися прогнати. Я заявила їм, що хочу побачити принца. Вартові перезирнулися й один із них відповів, що він не прибув разом зі своїм батьком, Його Величністю королем. Розчарована, я попленталася назад до східного крила, де мене й знайшла Лорейн.

Я розпитувала про принца ще дуже й дуже довго. Спершу мені не казали, але потім все-таки батько зізнався, що принц Віранії трагічно загинув, виконуючи важливе військове завдання. І знаєш, що найцікавіше, Крилатику? Лорейн сказала мені тоді його ім’я. І мені зараз так дивно, адже… — я все ще не могла повірити, що мій спогад — не вигадка. Зупинилася, щоб прокрутити все іще раз в голові, а тоді впевнено відповісти. — Це був не Френц. У нього було інше ім’я. Крейн — так звали старшого брата мого теперішнього нареченого. 

Дикий підозріло мовчав, але я не надала цьому абсолютно ніякого значення — довга промова відібрала майже всі сили, тож я заплющила очі й миттєво провалилася в темне забуття.