Глава 23

Цього разу страх геть не придушував нестерпний біль. Я намагалася зупинити кровотечу, затиснувши рану, але це не допомогло. Кров продовжувала стікати, змочуючи одяг і скрапуючи на камінь. Дракони билися з несамовитим ревом, відкидали один одного на гострі скелі й намагалися завдати смертельного удару супернику.

Я відповзла ближче до входу в печеру, обперлася спиною на прохолодний камінь і спробувала затиснути рану. Різкий пекучий біль пронизав плече, я глухо застогнала. 

Гори розрізав шалений рев Крилатика, я звела на драконів погляд, втім перед очима все попливло. Просто дві плями — зелена й коричнева — боролися на краю прірви. Я заплющила очі.

«Фрею, — прошепотіла, — допоможи йому… Благаю тебе!»   

Ще один звірячий крик заповнив, здавалося, увесь простір. А тоді затріщали кістки. І з глухим звуком тіло впало на камінь. Настала оглушлива тиша. І лише важке драконяче дихання долинало до мене.

Я не насмілювалася розплющити очі. Тремтіла. Чи то від холоду, чи від страху, чи кровотечі. І щосили стискала рану, терплячи глибокий біль.

Він підійшов тихо, майже безшумно, проте я чула кожен його крок.

— Я так просто не здамся! — заявила зухвало. Нова хвиля болю накрила так, що я приглушено застогнала. Якщо він уб’є мене, так буде навіть краще. Принаймні, більше не болітиме ця клята рука.

— Наю…

З мене вирвався іще один стогін, тепер полегшення.

— Крилатику…

Я розплющила очі й побачила мого дракона. Пораненого, втомленого і такого… наляканого. Він не відводив стривоженого погляду від моєї рани. 

В голові паморочилося. 

— Мій дикий, — прошепотіла й поклала закривавлену руку на його ніс. — Ти так хоробро боровся. А він… 

Я глянула на ворога й застигла. Замість тіла брунатного дракона там лежала людина. Чоловік. У формі воїна Канару.

Крилатик, помітивши мій спантеличений погляд, озирнувся.

— Після смерті дракони повертаються в людські тіла… — пояснив він. 

Я не стала запитувати, звідки дикий знає це. Та й, впевнена, він навряд чи зможе згадати. 

— Він прилетів за мною. Його прислав батько, — я спробувала підвестися, й, на диво, у мене вийшло. Підійшла до мертвого, хоча кожен крок давався з трудом. Крилатик вірно йшов слідом.

Від картинки, яка предстала переді мною, мені стало дурно, тож я відвернулася й впералася чолом в шию дикого.

— Будуть інші, — промовила тремтячим голосом. — Вони посилатимуть їх доти, доки не знайдуть. Це лише питання часу.

Я чекала, що дракон відповість бодай щось, але ні. Він мовчки дивився на вбитого. 

Рана пекла вогнем, кров продовжувала текти крізь мої пальці. 

— І все це через заради того, щоб я виконала свою роль в цьому світі — вийшла заміж за клятого принца Віранії. 

Я тремтіла, мене пронизував холод. Ноги раптом стали ватяними й підкосилися. Крилатик підставив своє зранене крило, рани на якому вже почали загоюватися.

— Крові немає, — всміхнулася я невесело. — Заздрю. От би й мені стати драконицею…

Проігнорувавши мої слова, дикий підставив свою спину.

— Сідай, я занесу тебе до печери.

В його голосі відчувалися напруження й страх. 

Але я не боялася. Якщо мені судилося померти, то зробити це в компанії свого відданого друга — прекрасний варіант.