Глава 21

Подарунок Крилатика я тримала в спідній кишені. Він відмовився пояснювати, що це за камінь, і де він його взяв. А я не стала допитуватися. 

Минали дні, погода все погіршувалася, а їжі ставало менше й менше. Поки дикий полював на великій землі, я знуджено спостерігала, як щохвилини небо міниться усіма відтінками сірого. 

У думках було лише одне — як пережити зиму, не повернувшись додому? Знову красти в селян? Їсти одне лише м'ясо? Ще трохи і я ненавидітиму його. 

Мені хочеться хліба. Свіжого, м'якого всередині, але з хрусткою скоринкою. Величезний ароматний шматок, який я проковтнула б за лічені секунди.

Смак цього хліба був настільки виразний у моїй уяві, що спогад накрив мене хвилею. 

Я, геть мала, сиджу на ковдрі з нянечкою в саду, і тримаю в руках саме такий хліб. Поруч лежить виноград, яблука, сливи, в обличчя мені світить тепле лагідне сонце.

Я не поспішаю їсти ароматну випічку, бо це єдиний і останній шматок. Мені хочеться розтягнути задоволення.

— А принц кохатиме мене? — запитую, звівши погляд на няньку. Вона старша за мою маму, повніша, але витончено красива. Я обожнюю проводити з нею час. А ще в неї дуже гарне ім'я — Лорейн. Вона звучить, наче пісня — ніжно й грайливо. Її зелені очі завжди світяться теплом, а на шиї висить маленький срібний медальйон із вирізьбленою на нім трояндою.

— Неодмінно, — посмішка няні добра, вона дарує спокій. — Не думаю, що буде хоч один, який втримається проти ваших чар.

— І навіть якщо я буду з ніг до голови в багнюці?

— Так.

— І в хлопчачих штанах, а не в сукні?

— Так.

— І без зачіски?

— І без зачіски.

— А якщо я стану некрасивою?

—  З кожним роком ви ставатимете ще вродливішою, — Лорейн поправляє пасмо мого волосся й кінчиками пальців торкається спини — цей жест означає, що я мушу випрямити спину. Доводиться підкоритися, адже принцеса повинна бути стрункою, а не горбатою. — Попереду у вас дивовижне життя, Ваша високосте. І хоч краса має значення, на першому місці те, що тут, — нянечка кладе долоню на свої груди. — Душа. Якщо в ній світло, то її дуже легко покохати.

Я все ще тримаю в руках хліб, дивлюся на нього, але так і не наважуюся вкусити. В голові сотні думок «а якщо» і хоч я знаю на них відповідь нянечки, однаково страшенно кортить запитати. Але я обираю одне, найважливіше:

— А якщо я обернуся на драконицю?

Лорейн гладить моє волосся, на її вустах лагідна посмішка.

— Справжнє кохання витерпить усі перешкоди.

Я чекаю, що вона й далі розповідатиме про кохання, але ні. Лорейн лише меланхолійно всміхається, дивлячись на мене своїми великими очима. 

А я нарешті кусаю хліб. І він настільки смачний, що мимоволі закочуються очі. Їм його повільно, мовчки. Думаю про слова жінки, яка ніколи мене не обманювала й не підводила. Немає причин їй не вірити, тож у мені зароджується впевненість у тому, що душа — найголовніше, що має людина.

Почувши помахи крил, змусила себе повернутися в теперішній час. Я тут, на краю скелі. Нянечка давно померла, залишивши сотні щемких спогадів про ті чудові дні. Але я й досі вірю в її слова. Вірю, що кохання може здолати усе, будь то перешкоди, час, чи невиліковні рани. І вірю, що душа — це перше, що слід пізнавати в людині. Або ж у драконові.

Помахи крил ставали гучнішими, сьогодні Крилатик повертався іншим шляхом, підлетівши до мене ззаду. Приготувала йому найкращу зі своїх посмішок, скочила на ноги, розвернулася й… заклякла від страху. 

Переді мною стояв незнайомий дракон. Брунатний, значно більший, він приземлився за кілька кроків від мене й нахилив голову. Його вертикальні зіниці розширилися, погляд ковзнув униз, потім знову до голови. 

Відступила до краю урвиська, не розриваючи з чужинцем погляду. Серце билося, мов барабан. Тікати нікуди, я в пастці. 

— Що тобі потрібно?

Він відповів мені хижим поглядом, тихо гаркнув, а тоді з блискавичною швидкістю стрибнув до мене й ухопив. Мої ноги відірвалися від землі.