Глава 20

Я чула, як за мною гналися. Чоловічий голос кричав услід прокльони з лайкою й дуже стрімко наближався. Я бігла з усіх сил, але ноша виявилася занадто важкою, а відстань до лісу залишалася великою. Чим далі, тим вище здіймалася трава, і складніше було пересуватися й нести вкрадене.

— Стій! — проревів чоловік зовсім близько.  Я не збиралася зупинятися, але раптом нога зачепилася за бур’яни і я стрімголов полетіла обличчям в траву. Ліву щоку запекло від болю.

І хоч швидко підвелася, мій переслідувач уже стояв за крок від мене.

— Мала крадійка! — селянин років п'ятидесяти у полотняній сорочці й потертих брудних штанах гнівно глянув на ковдру й плащ, які лежали на траві, а тоді на мене. — Тобі відруба…

Чоловік раптом завмер, перевівши погляд за мою спину. Очі його розширилися від подиву, в них з’явився щирий страх. Почула важкі кроки дракона й тихе утробне гарчання.

Селянин підняв руки до неба й повільно відступив. На його засмаглому чолі виступив піт. 

Крилатик зупинився поруч. Я все ще глибоко дихала після бігу, але почувалася захищеною, як ніколи. 

Боязко глянувши на мене, чоловік схилив голову й ще дужче розширив очі. Так, наче… Наче впізнав мене… Але ж цього не могло бути, чи не так? Він не міг знати мене! Звідки?

— Полетіли, — захекано сказала дракону. Швидко згребла в оберемок речі й перш ніж селянин встигнув щось сказати, скочила на спину дракона, і ми підійнялися в небо.

***

Ковдра з плащем значно покращили моє життя. Стало тепліше спати, та й загалом я майже не мерзла. Надія, що я зумію пережити цю зиму, не повертаючись у Канар, жевріла в мені, як ніколи.

Але я ніяк не могла забути погляд того чоловіка… Він наче знав, хто я. Можливо, сплутав із кимось? Чи помилилася я, і прийняла його страх як здивування? 

Ця невеличка деталь так мучила мене, що я навіть втратила апетит. 

— Тобі треба поїсти,  — дикий поклав біля мене шматок м'яса, змушуючи скривитися. — Ти від учора і крихти в роті не мала.

— Той селянин… Він упізнав мене, — озвучила свої підозри. — Ти бачив це?

— Я бачив лише до смерті налякану людину, — його очі раптом засяяли зеленим світлом, чого давно не робили. — Тобі не варто й думати про нього. До того ж щоб не трапилося, я захищатиму тебе до свого останнього подиху. 

Мене пронизало тремке тепло, ніжне й несподіване. Серце тануло, а погані думки вивітрювалися, наче дим крізь відчинене вікно. Повільно, але з надією на те, що скоро буде чим дихати. Я всміхнулася Крилатику зі щирою відданістю, від усього мого людського слабкого серця. Знаю, дракони не вміють всміхатися, але вперше за весь час у великих зелених очах відчувалася така ж щира посмішка.

— Поїж, — наказав він, нагадавши мені дитинство й няньку, яка змушувала доїдати кашу. — А я скоро повернуся. 

Його не було довго. Я встигла не лише засмажити та з'їсти м'ясо, а й задрімати під своїми теплими речами. Плащ я стелила під низ, на перину із сухого листя, а ковдрою вкривалася із головою. Тепер дикий не обіймав мене щоночі, щоб зігріти. І по правді кажучи, я дуже сумувала за його теплом. 

Прокинулася, почувши знайоме цокання кігтів по каменю. Дикий пройшов до мене, сів на підлозі. Я так і лежала, накрита з головою, не рухалася. Тиша, що запала в печері чомусь була такою напруженою, що навіть серце закалатало. 

— Наю, ти спиш?

Не розумію, звідки взялося це хвилювання. Можливо, воно йшло від Крилатика, а може я знову надумала собі дурниць.

— Не сплю.

Відсунувши трохи ковдру, поглянула на дракона. Його очі досі світилися, мерехтливо, наче він був збуджений. Вогнище, яке ще досі трохи тліло, додавало його постаті загадковості. Раптом в напівтемряві я помітила, що в його пащі щось є, і заклякла. 

Дракон ступив ближче й, схиливши голову, розтиснув щелепи. На кам'яну підлогу з ніжним дзенькотом щось упало. Я сіла, а дракон розвернувся й пішов в інший кінець печери. На підлозі й справді щось лежало. Наче якийсь камінець. Невеликий, але незвичайний. 

Крилатик кинув кілька дрів у вогонь й підпалив їх своїм вогняним струменем. В камінцеві відбилося світло вогнища. Він манив мене, і я навіть простягнула руку, щоб узяти цю дивну річ, але рука зависла. Дикий теж завмер. Мене тягло до цієї дивовижної штуковини. Хтось наче шепотів: «Візьми! Візьми!». Але це було настільки дивно й незвично, наче якась магія, що я боялася їй піддаватися.

— Що це? — глянула на дракона примружено. Мерехтіння зеленого світла тільки посилилося, відчуття неспокою в мені — теж.

— Подарунок. 

«Візьми! Візьми! Візьми!» — голосів з'явилося більше, й вони стали гучнішими, від чого  у мене навіть запаморочилося в голові, а серце мало не вистрибувало із грудей. 

— Візьми, — промовив і Крилатик. Тільки більше з надією, ніж із наказом. 

Сил опиратися далі не було. Я опустила руку на камінець, і щойно пальці торкнулися гладенької поверхні, голоси вмить зникли. І тільки потріскування дров порушували тишу в печері.

Камінь був прохолодним, злегка приплюснутим, продовгуватим. Він якраз поміщався у моїй долоні. Я піднесла його ближче до вогнища, щоб роздивитися. Зелений, з білими вкрапинами. Весь гладенький, без жодного загостреного кута.