Глава 19

Не хотілося ризикувати й заходити аж занадто далеко, тож я обрала крайню оселю — невелику, але досить заможну на мій погляд. З міцним дахом, гарними блакитними віконницями і охайним, доглянутим подвір’ям. Але найголовніше — тут не було псів. В хатині точно хтось ходив — у вікнах миготіла тінь. З-за дому ж до мене долинали звуки ударів, мабуть, сокири. Я чекала.

Зрештою, двері відчинилися й звідти вийшла невисока повнява жінка в темно-сірому одязі. Я ще дужче пригнулася, майже прилягла до землі, невпинно спостерігаючи за нею крізь огорожу. Вона неквапливо, розміреною ходою попрямувала за будинок.

Це мій шанс! Серце шалено калатало в грудях, коли я нарешті прийняла рішення вдертися до чужої оселі. Озирнулася на ліс, з якого за мною спостерігав дракон, ще раз обдивилася двір, щоб бодай не попастися в якусь пастку, а тоді швидко побігла до ворітця.

Двері відчинилися тихо, майже безшумно, я вскочила всередину й роззирнулася.

Усередині панував напівморок, який розганяло лише потріскування дров у печі. Повітря було густе від запаху диму та сушених трав, що висіли під стелею. Уздовж стін тягнулися важкі дерев’яні ослони й широкий стіл, на якому стояв посуд із їжею.

Я проковтнула слину, нагадуючи собі, що я тут не для цього, й зиркнула на миски — дві великі й одна менша.

А тоді я помітила його — геть мале дитя, не більше двох років. Воно сиділо на підлозі й стискало в руці дерев’яного коника. Це був хлопчик, судячи з одягу — сірої полотняної туніки й коротких холош з грубого сукна. Великі оченята вперлися в мене недовірливим поглядом, хлопчик розтулив рота. Його голова ледь помітно хиталася, наче її важко було тримати.

Я завмерла в дверях, не в змозі навіть ворухнутися. Якщо ця дитина заплаче, швидше за все мене помітять і… навіть упіймають. А що тоді? В кращому випадку я вимагатиму повернути мене додому, до Канару, в гіршому — мене стратять прямо на місці, адже я навіть не знаю, куди саме мене приніс дикий.

І саме в той момент, коли я зібралася розвернутися й стрімголов бігти геть, мій погляд зачепився за те, що могло врятувати мені життя. Це була справжня ковдра з теплої овечої шерсті. Вона лежала на лежанці охайно складена, на вигляд майже нова, і підштовхувала мене ризикнути.

Я опустила напружені плечі й м’яко, тепло всміхнулася дитині. Хлопчик одразу повторив за мною — його вуста розтягнулися широко-широко, оголивши білі молочні зубки, а з рота потекла слина.

— А хто це в нас тут такий маленький? — майже защебетала, крадучись вглиб хатини. — Як тебе звати, дитинко?

Хлопчик пробурмотів щось нерозбірливе й зіп’явся на ноги, облишивши свою іграшку. Я була вже майже біля своєї цілі.

— Я просто візьму ось це, — зробила останній крок і взяла ковдру, — і піду, добре? Твоя мама скоро повернеться.

— Ґґґххх, — прозвучала відповідь. — Ма-ма.

— Так, мама, мама, — я вже йшла назад до дверей. Серце намагалося вистрибнути з грудей. — Вона зараз прийде.

Дорогою вхопила верхній одяг — важкий хутряний плащ, що висів за дверима, й уже зібралася піти, коли помітила дуже знайомий символ на чоловічому плащеві. Цей герб належав Дару. Тій самій країні, подарунки якої я так любила.

Десь надворі досі гупала сокира, заспокоюючи моє серце — значить, господар досі працює.

В грудях защеміло. Це неправильно. Не гідно принцеси. Не гідно дорослої людини. Навіть якщо вона робить це заради виживання.

Хлопчик уже підійшов до мене. Він дивився на мене з дитячою наївністю й безтурботно всміхався. Вітер, що вривався до хатини крізь прочинені двері, рухав його м’яке світле волосся.

Я присіла біля дитини й зазирнула в небесно-блакитні очі. В них було стільки безтурботності, що я мимоволі всміхнулася. Хотіла торкнутися маленької ручки, проте не насмілилася — все-таки я занадто брудна, щоб чіпати це маленьке ідеальне дивне диво.

— Я все поверну, хлопчику. І навіть більше. Обіцяю.

Востаннє глянула на дитину, а тоді прошмигнула в двері й тихо зачинила їх за собою. Ноша тягнула руки додолу, але я однаково побігла, тягнучи все наперед себе.

Пробігла ворітце, невисокий дерев’яний тин і навіть встигла відбігти від помешкання досить далеко, а тоді почула жіночий крик:

— Зукре! Крадії!

Серце рухнуло в п’яти…