Глава 18

В лісі панувала тиша, наче вимерло майже усе. На деревах ще трималося жовте й мідне листя, проте гілля вже оголювалося, і між кронами проглядалося холодне осіннє небо. Під ногами м’яко шаруділо листя, а в повітрі витав запах вогкості.

Я йшла поруч із драконом, ховаючи пальці в трохи подерті рукави мого брудного. Стежка була слизькою, тож ступати доводилося обережно. Ми зупинилися біля однієї з яблунь. Тих, що дають врожай пізніше. Тут ще залишилося трохи плодів, а отже, їх потрібно зірвати й занести в печеру. Я збиралася цим зайнятися, але раптом завмерла. Прямо перед моїми очима пролетіла біла пушинка. Трохи збоку, ближче до дикого, повільно кружляла друга.

Серце стиснулося. Перший сніг. Це означало лише одне: попереду стане ще холодніше.

— Як холодно тут буває взимку? — запитала в Крилатика, простягаючи долоню, щоб впіймати сніжинку. Дракон повернувся до мене й поглянув на мою руку, тоді звів насторожений погляд на мене.

— Я майже не відчуваю холоду, але однієї зими доводилося заставляти вхід до печери, щоб всередині було тепліше.

Я підтиснула губи.

— Отже, достатньо, щоб людина замерзла до смерті, — зробила висновок, стискаючи в руці миттєво розталу сніжинку, й витерла долоню об одяг. — Ходімо, у нас багато роботи.

Яблук було багато. Частину обірвала я, частину — дикий. Ще частина залишилася у важко доступних місцях, дістати які можна було лише залізши на дерево.

— Підсади, — попросила Крилатика, і він тут же підставив свою спину. 

Я вилазила на дерево всього один раз — в дитинстві, тож мені було доволі важко. 

— Пам’ятаєш, — звернулася до дракона, намагаючись дотягнутися до великого соковитого плода, який, здавалося, був найкращим на цьому дереві,  з іншого краю лісу була ще одна яблуня. — Можливо, там щось залишилося?

Дикий не зводив з мене очей, сидячи на землі. Але чомусь не відповідав. Кляте яблуко ніяк не хотіло діставатися. Кінчики пальців уже торкалися гладенької поверхні, але обхопити фрукт я не могла. Треба лише стати трохи далі, вперед по гілці…

— Ми полетимо на велику землю.

Рука завмерла біля яблука, ноги стали тремтіти. Він хоче повернути мене назад? У Канар? Неприємний холод прокотився грудьми. 

— Щоб дістати тобі одяг, — пояснив дикий, перш ніж я отямилася. Я відмерла, хоча все ще почувалася дивно. 

— Кляте яблуко! Щоб тобі! — зробила крок до краю гілки й вхопилася за плід. Але нога одразу ж підковзнулася і я шугонула вниз, за мить приземлившись на… Крилатика. Удар був не надто приємним, але й не болючим.

— Летімо, — наказав дикий, навіть не ставши уточнювати, чи не забилася я часом.

Дорога до великої землі, як назвав її Крилатик, виявилася складною. Над морем було значно холодніше, ніж у нашій долині. Тривалий політ обморозив мої руки, й шкіра на них почервоніла. А коли нарешті ми дісталися суші, то летіли так низько, що гілля дерев час від часу боляче шмагало мене. Але я не мала права скаржитися, прекрасно розуміючи, що посеред білого дня мого друга можуть помітити і ні до чого хорошого це не призведе. 

Врешті решт, ми таки зупинилися на краю густого лісу, що переходив у невелику галявину, за якою виднілися дахи невисоких будинків.

— Я чекатиму тебе тут, Наю. Буде краще, якщо вони не побачать мене.

— Я все розумію, — торкнулася його обличчя, й він заплющив очі від задоволення. — Гарненько сховайся, Крилатику. Ти занадто зелений серед жовтого й бурого.

— Будь обережна, Наю.

Я відчувала його напругу й хвилювання, від яких навіть повітря стало важчим. Підбадьорливо всміхнулася, й легенько поплескала теплу шию.

— Буду, Крилатику, не сумнівайся. Скоро повернуся!