Глава 17

Ная

— Як давно ти тут живеш, Крилатику? 

Мені подобалося називати дракона саме так. В цьому прізвиську відбивалося не лише моє дружнє ставлення, а й ніжність, яку я відчувала до дикого. Для мене він був не просто приятелем, а немов спорідненою душею — я могла з упевненістю сказати, що ми з ним обоє віддані одне одному. Це відчуття було незримим, але воно гріло наші серця. 

— Час в тілі дракона відчувається інакше, він наче сповільнюється.

Я зацікавлено дивилася на свого задумливого друга. Він дуже любив дивитися на захід сонця, тож ми прилітали на нашу улюблену скелю майже щовечора, крім днів, коли йшли дощі. Сьогодні ж погода тішила — ані вітру, ані опадів, але в повітрі відчувалася легка паморозь, яка змушувала ховати руки до кишень і тулитися до теплого дракона.

— А в тілі людини? Інакше? 

Дикий затамував дихання, зіниці його сильно розширилися. Я й сама завмерла, не розуміючи, що відбувається.

— Що сталося? 

— Я пригадав дещо… Момент, коли я перетворився на дракона й прийняв рішення більше ніколи не повертатися до тіла людини. Це було таке важке рішення і водночас… правильне.

Я звелася на ноги й поглянула на дикого згори вниз, він залишався нерухомим і спантеличеним новим спогадом настільки, що, здавалося от-от правда розіб’є його сильне драконяче серце.

— Чому це сталося? — із завмиранням серця я стала на коліна біля дикого, готуючись почути щось дуже важливе. — Розкажеш?

Рука торкнулася напруженої щелепи. Мені дуже подобалося гладити його — це нагадувало мені дитинство. Я подружилася з одним мисливським псом, якого обожнював батько. Тепер же, з диким, це було щось значно більше, ніж дружба між господарем і вихованцем. Я відчувала себе рівною йому, навіть попри те, що була значно слабшою.

Дракон глянув на мене, і я не могла не помітити сум в його дивовижно-красивих очах.

— Пам’ятаю лише те, що був дуже й дуже злий. Я зрікся людини в собі, Наю.

По спині пробігся холодок.

— Ого, — тільки й змогла промовити я. 

Для мене було дуже дивно почути це зізнання. Але водночас воно пояснювало існування диких. І хоч в книжках нічого подібного не писалося, я знала — що Крилатик говорить правду.

— А ти зустрічав інших. Диких, як ти?

— Так.

Пальці, що гладили Крилатика, завмерли. Я намагалася змусити себе дихати, але не виходило. Виходить, в книгах писали неправду?

— Вони були добрими, чи… злими? — наважилася запитати.

Ящір злегка примружив очі, немов намагався дізнатися, навіщо я випитую про це.

— Звичайна цікавість, ось і все, — я спробувала всміхнутися, але вийшло трохи кривувато й швидше за все нервово.

— Ти боїшся, я відчуваю це, — дикий випрямився, майже навис наді мною, змушуючи трохи знітитися — важко визнавати власні почуття, особливо якщо вони ще й твоя слабкість. — Але даремно, Наю. Як серед людей є багато лихих, так само і дракони можуть бути добрими. Але в кожному з нас може бути трохи того й іншого.

— Ти правий, — мій тихий голос розчинився в шумі прибою. Я знову сіла, притулилася до Крилатика. Сонце ще висіло над морем, але збиралося сховатися за горизонт.

Слова дикого не покидали моїх думок. Прості, але водночас мудрі, вони так гарно описували моїх близьких. Маму, батька, дядечка й навіть мою найкращу добру Калу. Всі вони були поєднання добра й зла. Хтось мав більше того, хтось іншого. Але жоден із них не міг похвалитися абсолютною добротою.

***

Підписуйтеся на мою сторінку, щоб нічого не пропустити:)