Глава 16

Дикий

...І є повість давня, таємна й священна: у віки перші один із великих драконів полюбив дівицю смертну. І болем палало серце його, бо плоть залізна і крила вогненні відділяли його від неї. І в розпачі великому звернувся він до небес: аби бути з нею, відрікся сили й подоби своєї. І сталося диво: крила його опали, луска розсипалася попелом, і зійшов він у подобі мужа, аби торкнутися руки коханої. І відтоді мовиться між людьми й драконами: лише любов може здолати природу, лише вона відкриває шлях від вогню до плоті...

Ці слова ось уже який день стояли в дракона перед очима. Виведені акуратним каліграфічним почерком на старому пожовклому папері, вони спантеличували, пояснювали багато чого, але разом із тим додавали ще більше запитань, на які не було відповідей.

Він усе ще не міг пригадати ані свого походження, ані того, чому опинився в цих краях. Здавалося, що він усе життя жив тут, у цій печері. Але звідки ж тоді в його пам’яті ці літери? Де він міг бачити книжки й тримати їх у… своїх руках? 

Замість минулого в пам’яті був густий непроглядний туман, але водночас спогад про стару книгу з легендою доводив, що дикий не завжди був у своїй, здавалося б, рідній подобі. І чим довше він думав про все це, тим більше йому здавалося, що в легенді йдеться саме про нього. Але ж чому тоді він відрікся від свого людського єства? І скільки часу провів у подобі дракона? Вічність?

— Про що задумався, Крилатику?

Ная підійшла й сіла поряд, на майже висохлій траві. Її волосся було ще трохи мокрим після купання в озері, але сонце швидко сушило його. Кожен раз, коли принцеса всміхалася дикому, він не міг відірвати від неї очей. Він міг годинами милуватися її красою, відчуваючи ті дивні почуття десь глибоко в грудній клітці. 

— Колись дракони не вміли перетворюватися на людей.

Він не запитував, але Ная вирішила відповісти.

— Не знаю. З усіх драконів, яких я знаю, тільки ти не маєш людської подоби.

Він боявся зізнатися. І перш за все самому собі, адже це означало визнати, що він не той, ким є. Чи навпаки? Саме дракон, дикий і самітник — його справжня сутність?

— Тоді звідки я знаю твою мову? — він повернувся до неї й глянув у небесні очі, від яких часом було складно відірватися. Зараз вони задумливо дивилися десь на його ніздрі, а її тонкі брови зійшлися на переніссі. — Я думаю, що раніше був людиною. Але не можу пригадати майже нічого. Тільки якість уривчасті спогади. І ще… одну легенду. Але вона написана не твоєю мовою, іншою. Дуже старою, майже забутою.

Він спостерігав як вираз обличчя принцеси змінюється від задумливого до здивованого й дуже зацікавленого. Прекрасні очі розширилися, вуста розтулилися, показуючи білі зуби. 

— То… скільки тобі років? Ти… Ти… Прадавній? Один із перших?

— Не знаю, — чесно відповів дикий, і запал в очах Наї згас.

— Що ти пам’ятаєш найперше? Маму свою пам’ятаєш? Як вона тримала тебе на руках?

Мама. Це слово виявилося таким трепетним, як і почуття, які воно викликало. Але спогади — ні. 

— Лише те, що вона любила мене.

Принцеса прихилилася до дикого скронею й заплющила очі. 

— Я думаю, що ти молодий дракон, — теплота в її голосі приємно лоскотала душу. — Занадто вже в тебе гарні й добрі очі як на старця. І луска гладенька, аж сяє на сонці. А ще ти не вмієш бурчати, як впертий дурний дідуган.

У глибині його пам’яті раптом озвався сміх — легкий, щирий, і такий дзвінкий. Він звучав природно, щиро й невимушено. В грудях защемило — це був точно його сміх, адже дракони не вміють сміятися.