Глава 14

Скеля, на якій ми сиділи, омивалася морем. Хвилі розбивалися об каміння внизу й вкривали берег білою піною. Вітер заплутувався у моєму волоссі, а в обличчя бив свіжий солоний бриз. Я сиділа, звісивши ноги вниз, і відчувала, як десь глибоко в грудях з’являється дивна легкість.

Дракон розташувався трохи позаду, його тінь закривала від мене сонце. Ми спостерігали, як сонце ховається за обрій, і мовчали. Дикий досі не міг складати надто великі речення, часом його думки плуталися й він помилявся в словах. Тому ми не часто розмовляли. А деякі моменти й не потребували бесід, як, наприклад, сьогодні. 

Втім, ящір все ж сам виявив бажання поговорити.

— Люди бояться води, — прогуркотів глибокий голос. — Море… бере життя. Краде людей

— Я ніколи не боялася води, — повернулася до дракона. Наші погляди зустрілися, й мені стало тепло на душі — дикий став мені за друга, якого в мене ніколи не було. Вперше у житті я почувалася рівною з кимось. Мене дійсно слухали, мною цікавилися й не потребували у відповідь абсолютно нічого — хіба відповіді на прості запитання. — Мене більше лякає повернення додому і те, що може статися після цього. Не впевнена, що зможу жити так, як раніше. Дивно, та в тісній печері я почуваюся вільнішою, ніж у величезному королівському палаці.

Мабуть, я сказала за один раз занадто багато, адже дикий ненадовго застиг, поглядом вчепившись у берег під нашими ногами. Я лягла, закинувши руки під голову. Небо було безхмарним, ніжно-синім і натякало, що ось-ось почнеться ніч.

— Я б хотіла бути драконицею, як і ти, — зізналася чесно. — Відчувати власну могутність, наганяти жах на ворогів однією лише думкою, літати в небесах. І нічого не боятися. 

— У тобі немає драконячої крові? — так наївно запитав дикий, що я навіть розсміялася. Сіла, обперлася на руки. Ящір чекав відповіді.

— Мій батько — один із найсильніших драконів. Він — король. Але це все не має ніякого значення, адже жінки не можуть обертатися на драконів. 

Мої слова вразили дикого настільки, що він вирячив очі на небо й не рухався кілька хвилин.

— Ти цього не знав? 

Дикий ледве-ледве похитав головою. Я милувалася його величчю і красою в світлі останніх променів сонця, відчуваючи майже благоговіння. Ще ніколи так мені не кортіло дізнатися когось, як його.

— Ти завжди був таким? — насмілилася запитати. — Драконом…

— Я… не пам’ятаю.

Дикий спохмурнів, опустив голову й, розвернувшись, пішов на інший бік скелі. 

Мене гризла совість. І навіщо лише запитала про це? На що сподівалася? Хотіла дізнатися, хто він і чому живе тут, у дикій природі? І чому байки про кровожерливих диких драконів виявилися неправдивими. 

Я покусала губи до крові перш ніж наважилася підійти. Ступала тихо, невпевнено, й зупинилися за крок від дикого.

— Я зовсім не хотіла зачепити тебе за живе. Вибач.

Дракон гучно видихнув.

— Все добре, Наю, — повернув до мене голову, й ми зустрілися поглядами. Відчай у зелених дивовижних очах розбивав моє серце. — Я хочу пригадати, але не можу. І це мене дуже злить.

Ступивши крок ближче, поклала долоню на його теплу шию. Дотик викликав щось таке дивне в животі, що я на мить розгубилася. Дикий і сам завмер спантеличено. 

Мабуть, варто було б забрати руку, але мені хотілося торкатися його.

— Розкажи, що пам’ятаєш, — попросила, лагідно погладжуючи гладеньку луску. 

Дракон мовчав так довго, що я вже навіть не вірила у його відповідь. Але коли він все ж зробив це, я була дуже здивована.

— Страх втратити волю. Він і зараз зі мною.

— Отже, ми з тобою схожі навіть більше, ніж здавалося б, — з легким сумом підсумувала я.

Зелені очі спалахнули, й заплющилися. А тоді дикий притулився мордою до мого живота. 

— Ная, — промовив тихо, і це добряче струснуло мою душу.