Глава 13

Ная

Після кожного нашого польоту в долину я поверталася назад у печеру з купою листя за пазухою — спати на твердому камені було надто незручно, тож я робила собі перину. 

Я саме готувалася до сну, поправляючи свою «постіль», коли дракон тихо гукнув мене. 

— Ная…

Повернулася до нього обличчям, сідаючи на своє ложе. 

— Слухаю тебе, дракончику. 

В печері стояла темрява, але я вже настільки звикла до неї, що тепер могла бачити обриси дикого в ній — він лежав на своєму улюбленому місці, поклавши голову на передні лапи, і спостерігав за мною.

— Ти втекла.

Кивнула, мимоволі всміхнулася, розуміючи до чого веде ящір. 

— Чо-му? — продовжив дракон, не приховуючи цікавості в голосі.

— Гадаю, ти маєш на увазі, від чого я хотіла втекти? Це не секрет — від свого нареченого. Батько хотів мене видати заміж, але я ненавиджу того, кого він для мене обрав. Я не хочу цього весілля. Не розумію, чому саме я? Чому завжди принцеса зобов'язана служити на благо своєму королівству? Я просто хочу жити. Тихо, мирно й без чоловіка, який буде дивитися на мене зверхньо.

В печері запала тиша. Чи то я сказала занадто багато слів для дикого, чи то він не знав, що відповісти мені. Власне кажучи, я й не чекала його відповіді. Примостилася у своїй перині, шурхочучи листям. Сон не йшов, а в голові засів набридливий спогад.

Матінка веде мене до однієї з дальніх кімнат у палаці. На мені пишна сукня кольору морської хвилі з найтоншого шовку, висока зачіска, яку моя служниця Кала робила майже дві години, діадема з найдорожчими каменями, і туфлі, підбори яких цокають по мармуровій підлозі. 

Всі слуги якісь занадто збуджені, схвильовані, поспішають у своїх справах.

— Матінко, ви так і не сказали мені, куди я йду, — звертаюся до королеви. — У нас гості? Хтось із Дару?

Я люблю людей Дару, північного королівства, з яким Канар має дружні відносини. Вони завше приносять мені такі гарні дарунки. Вони хоч і не дорогі, зате дуже гарні! Минулого разу королева Дару привезла мені брошку, оздоблену сапфіровими каменями — бабку з розправленими крилами, яка от-от злетить. Я хотіла пришпилити її до своєї сукні сьогодні, але Кала запевнила, що прикраса не пасуватиме до мого розкішного вбрання. 

— Скоро дізнаєшся, любове моя, — відповідає королева, а я тихо зітхаю від досади. 

Щойно ми звертаємо в довжелезний коридор, помічаю біля одних із дверей вартових у чорному одязі. Віранійці. Ноги стають ватяними, я спиняюся, стискаючи в руках тканину спідниці.

Ні, ні, ні! Тільки не це! Тільки не Віранія! Хто завгодно, але не вони! Я не хочу знову почуватися приреченою, не хочу знову бути безпомічною, знаючи, що я нічого не можу змінити!

— Наєріс? — голос королеви холодний і жорсткий. — Нас чекають.

Обернувшись, вона дивиться на мене суворо.

— Я… — мені не вистачає духу заперечити. — Я йду, матінко.

У залі, куди ми приходимо, зовсім небагато людей — кілька наших слуг, двоє чужих. І ще він.

Навіть дурний здогадався б, що в нашому палаці славнозвісний принц Віранії, про якого гуде все наше королівство — безжальний, холоднокровний і жорстокий. Навіть жорстокіший за свого батька. Люди говорять, що його драконяча сутність не лише навіює страх, а й може підкорити людину одним лише поглядом. 

Тремтячими ногами я ступаю всередину кімнати. Корсет раптом стає занадто тісним, повітря — густим і таким гарячим. 

Принц зводить на мене погляд, і в моїх жилах стигне кров — його очі, аж занадто чорні, впиваються в мене важко, пронизливо. Так, що мені раптом хочеться випаруватися, мов вода.

У нього досить худе обличчя з гострими рисами, довге, до плечей, волосся найчорнішого кольору і гарний білий камзол, обшитий срібними нитками. 

На вигляд принцові років двадцять, але я знаю, що йому не менш як двадцять п'ять, оскільки в драконячій подобі всі вони старіють повільніше.

Від нього віє жорстокістю і силою, й мене лякає те, що чекає на мене далі.

«Ні! — кричить голос у моїй голові. — Вони не зроблять цього! Тільки не з ним! Не з ним, благаю!» 

Матінка йде попереду, тож він переводить на неї свій погляд і кутики його губ підіймаються в сухій усмішці. 

— Ваша величносте, — принц схиляє голову перед королевою, цілує їй руку. Я стою трохи позаду. За два метри від гостя й за крок до відчаю. Я не плачу, але моє серце щемить від болю, розуміючи, що мене чекає далі. 

Весілля. З тим, про кого ходять вкрай моторошні чутки.

Далі все наче в тумані — королева та наш гість про щось говорять, обмінюються люб'язностями, знайомлять мене з принцом. 

Френц.

Хоча я зовсім не знаю Віранійського принца, мені вже не подобається його ім'я.

— Радий знайомству, ваша високосте. Наєріс. У вас прекрасне ім'я.

В його погляді немає теплоти, але й чогось поганого теж.