Глава 12

Я бачила, що йому було важко пригадати потрібні слова. Це ніби витягувати з глибин пам'яті щось застаріле, щось родом із дитинства. Воно крутиться в голові, літає, але його несила впіймати.

— Може, — схилила голову, — тобі хтось підказав. Жінка?

Мама?

Дракон заперечно хитнув головою. А я задумалася, звівши очі до неба, й готувалася до того, що відповіді не буде. Втім, я знову почула його глибокий низький голос.

— Ві.. — затнувшись, дикий заплющив очі й схилив морду майже до землі. Невже йому так важко давалося кожне слово? Якщо так, то мені не хотілося більше змушувати його страждати. 

Обійшла кущ ягід тихо й стала навколішки перед диким. Він завмер, навіть перестав дихати, однак очі залишалися заплющеними. Обережно торкнулася долонею його шиї — луска в тому місці виявилася гладенькою, майже шовковистою.

— Все гаразд, — прошепотіла йому. — Якщо тобі це завдає болю, можеш не говорити.

Повіки дракона повільно підійнялися, він трохи повернув голову й поглянув на мене знизу вгору. Очі його здавалися мені спантеличеними. А я тим часом милувалася їхньою неземною красою. Райдужки нагадували дорогоцінні камені — викликали захват і не відпускали мого погляду. 

— Ти такий гарний, — не стрималася — сказала те, що думала, прикрашаючи слова доброю посмішкою. Дикий несміливо підняв голову. Тепер наші очі були на одному рівні. Я чула його неспокійне дихання, спостерігала, як укотре змінилися зіниці — тепер вони розширилися настільки, що займали більшу частину очей. 

— Ти гарніша.

Мої щоки запалали вогнем, а на серці стало тепло-тепло. Дракон здавався таким милим і водночас кумедним зі своїми великими зіницями, мов дитя, й очима, що всміхалися. Я не стрималася — захихотіла голосно, на усю поляну. Підвелася й вернулася до ягід — сум’яття настільки охопило мене, що я більше не могла дивитися дикому в очі. 

Він вважав мене красивою. Звісно ж, я не вперше чула ці слова. Нянечка часто повторювала, що принцеса Ная найвродливіша серед усіх принцес. Говорили про це й молоді вельможі, з якими я танцювала на королівських балах. Однак зараз ці слова здавалися настільки щирими, що зачіпали щось у душі. 

Дикий

В його пам’яті промайнув спогад. Щось незрозуміле, примарне, але таке світле, що вразило до глибини душі. Неясний спалах тривав лише одну мить, але цього вистачило, щоб він усвідомив — він не завжди був таким. Не завжди жив тут, на краю світу, лиш зрідка навідуючись до великої землі. 

Але що ж було до? Як він опинився в цьому місці, де немає йому подібних? І чому ця людина викликає в нього стільки цікавості? І таких нових, дивних відчуттів, але водночас настільки знайомих, що навіть стає моторошно. Йому, дракону, величному і старому. Чи ні? Дикий не міг навіть згадати, як давно він живе тут — йому здавалося, що вічність.

Відкинувши думки про минуле, він підійшов до дівчини, ступаючи важкими лапами по м’якому моху, й знову пильно втупився на неї.

— Що? — вона знову сміялася — голосно, дзвінко, викликаючи цим звуком ще більше тих давно забутих відчуттів. 

— На-ая.

Було дивно чути власний голос, адже ще зовсім нещодавно він думав, що не знає людської мови. Але виявилося, що десь глибоко в пам’яті вона є. І дикому хотілося її пригадати. Заради Наї.

Дівчина схилила голову й світле волосся закрило її обличчя.

 — Ві… — він знову спробував відповісти на її запитання, але це слово виявилося таким складним. — Ві… Від-чув.

Ная поглянула на нього розгублено. Її небесно-блакитні очі дивилися в його очі, і це викликало ще більше тих дивних почуттів.

— Ти… відчув? Що відчув?

— Допо-мога тобі.

Спершу вона захитала головою, не розуміючи, але за мить застигла на місці.

— Ти відчув, що мені потрібна допомога? — перепитала дівчина.

— Так.