Глава 11

День минав за днем. Погода поволі покращувалася, однак було зрозуміло — осінь прийшла й сюди. Звісно ж, в цьому місці навряд чи зима буває аж надто лютою, однак наскільки мені відомо в горах завжди холодніше.

Дикий більше не відповідав на мої запитання. І взагалі вдавав, ніби нічого й не сталося того затишного вечора біля вогню. А я так хотіла дізнатися, що означає його «допомога». І як він дізнався, що вона мені потрібна? Йому хтось про це сказав? Попросив? Але хто? Матінка? Вона єдина, хто знав, що я не хочу виходити заміж за нелюба, але щоразу коли я їй про це говорила, вона сумно дивилася на мене, зсунувши жалісливо брови, й лише хитала головою.

 Тож дракон мовчав, лише приносив їжу, носив мене на галявину й допомагав підтримувати вогнище. Я трохи набрала вагу, але своєї не повернула. 

Одного разу дракон приніс мене до невеличкого озерця, а сам полетів кудись, мабуть, на полювання. Погода була безхмарною, сонце гріло, а в затишку дерев ще й безвітряно. Я довго наважувалася на божевільний крок, але, зрештою, таки роздягнулася й залізла у майже прозору воду. Прохолодну, навіть дуже, але мені так цього бракувало, що я не звертала уваги на холод. Вода бадьорила й немов додавала більше життєвих сил.

Я не вміла плавати, тому й стояла з краю, по пояс намочившись, і наспівувала тиху незатійливу пісню. Помила волосся, тіло й просто насолоджувалася тим, що могла нарешті почуватися чистою.

Дракон прилетів занадто неочікувано — через власний голос і дзюркіт води невеличкого водоспаду я почула помахи крил надто пізно — дикий уже приземлявся за моєю спиною.

Заклякла, розуміючи, що на мені зовсім немає одягу. Я відчувала його погляд на своїй спині, на потилиці навіть волосся дибки стало. 

— Відвернися, ти не можеш бачити мене… отак.

Звір, як і я, не рухався. В повітрі наче відчувалася напруга. Така сильна, що навіть у голові шуміло. І поки дракон продовжував стояти й дивитися на мене, це дивне відчуття не зникало.

Врешті-решт він таки відвернувся — я почула шелест сухого листя. Швидко вискочила з води, одягнула мокрий одяг і, не дивлячись на дикого, пішла в ліс, шукати собі їжу.

Дракон, наче відданий пес, йшов за мною. Я не могла підвести на нього погляду — занадто соромно почулася після того, як він побачив мене там, на озері. Не погано було б взагалі провалитися під землю. 

А ящір, наче на зло, не відходив від мене ані на крок. 

Я знайшла кущ улюблених ягід, який сховався за старим дубом, і стала мовчки їсти. Дракон обійшов рослину й зупинився з іншого боку. Мене це починало дратувати. Зиркнула зле в зелені очі й знову побачила зміни — тепер зіниці дракона немов округлилися, стали більш овальними й уже зовсім не нагадували того дикого хижака, який викрав мене. Але зараз мені на це було байдуже — я хотіла, щоб на мене припинили витріщатися.

— Ти інший, — кинула холодно і трохи сердито. — Це через те, що ти побачив?

Ящір тривалий час мовчав і я вже навіть вирішила, що і це моє запитання залишиться без відповіді. Однак мене очікувало здивування.

— Ви-и-ба-ач, — протягнув він, не відкриваючи пащі, як і раніше. Та так жалібно й щиро, що в мене навіть у серці кольнуло. Хоча ще якісь кілька митей я намагалася вдавати, що досі сердита. Але мою втіху приховувати виявилося марно — вона вирвалася з мене задоволеною посмішкою.

— То тепер ти згоден говорити? 

Дикий невпевнено кивнув. Він переніс вагу з однієї масивної лапи на іншу, і пролунав важкий уривчастий подих. Його хвіст, зазвичай нерухомий, ледь помітно смикнувся вбік.

— Чудово. Мені цікаво одне — звідки ти дізнався, що мені потрібна допомога?