Глава 10

Мене розбудив дивний звук. Стрепенувшись, я скочила на ноги, не розуміючи, звідки він долинає. В печері й досі було майже темно, а знадвору тягнуло холодом. Завмерла і прислухалася, забившись у куток, — біля входу до печери, за рогом, щось тріщало. Хрусь, хрусь. Тиша. Хрусь. У мене навіть волосся на потилиці наїжачилося. Що це в біса таке?

Хрускіт зник, а тоді я почула знайомі кроки — тихі, але з цоканням кігтів по каменю. Я видихнула й осіла на підлогу. За мить у печеру зайшов дикий, несучи щось у пащі. Я не могла розгледіти, що саме він ніс, однак коли дракон кинув це неподалік від мене, зрозуміла по звуку — щось дерев’яне.

— Що це? — не встигла я запитати, як печеру осяяло яскравим спалахом вогню. Моментально відсахнулася, спостерігаючи, як із драконячої пащі здоровенним струменем вилітає полум’я. Серце перелякано калатало. Лише кілька секунд, поки не прийшло усвідомлення, що дракон намагається розпалити вогнище. Тоді я розслабилася й навіть легка усмішка торкнулася мого обличчя. 

Дикий припинив вивергати полум’я й дуже зосереджено втупився на дрова. Вони горіли, хоч і не надто охоче. Гіркуватий аромат диму різав ніздрі.

Підсунулася ближче й простягнула долоні до вогню. 

— Дякую, — мовила щиро і тихо.

Наші погляди зустрілися. Дивилася на ящіра з тихою вдячністю, відчуваючи, як тепло зігріває замерзлі руки.

Його очі здалися мені іншими. Не такими хижими й дикими. Але дракон надто швидко відвернувся й без жодного звуку покинув печеру.

Протягом невеликого проміжку часу мій викрадач приніс велику купу дрів, яких могло б вистачити мало не на тиждень. Вони були вологими, подекуди навіть дуже, але все ж потроху горіли, даючи мені рятівну теплоту.

А за межами печери не вщухав дощ. За весь день я вийшла туди всього лише один раз — усамітнитися й мені цього вистачило — там справді було аж занадто холодно. Я лише могла сподіватися, що ця погода найближчим часом минеться.

Ввечері, коли я смакувала біля вогнища принесені драконом грушки та гриби, він вперше взяв у печеру і свою здобич. Здається, це була косуля, і їв її дикий з великим апетитом. А мені раптом так захотілося потрапити на королівський бенкет і скуштувати соковитого кролика під яблуками, що я мало не проковтнула язика, згадуючи, як м’ясо ніжно тане у роті. 

Спостерігала як дикий безтурботно куштував м’ясо, тримаючи здобич передніми лапами, наче собака і не змогла втриматися. Зрештою, в мене ж є вогонь. Авжеж, я ніколи в житті не куховарила, проте ніхто мене не покарав би за спробу. Втім, я ніяк не могла наважитися й попросити дикого поділитися його здобиччю.

Наче відчувши, що я на нього дивлюся, ящір підняв голову й облизнувся.

— Ти не поділишся зі мною?

О, Фрея! Мій голос був таким жадібним, наче я жебракую під воротами королівського палацу. 

Але драконові, вочевидь, було байдуже до того, який вигляд я мала. Він просто відірвав шмат м’яса й приніс його мені. Я віддячила йому й задоволена нахромила свій скарб на невелику гілку й стала чекати.

Дикий продовжував їсти, але тепер із цікавістю поглядав на мене й мою майбутню вечерю.

М’ясо, на щастя, виявилося досить смачним, хоча й занадто підгоріло з одного боку. Мабуть, я трохи перестаралася із вогнем. Але це значно краще, ніж одні яблука.  

Повечерявши, дракон забрав залишки тварини — шкіру та кістки — й відніс її геть з печери. Повернувся швидко, ліг на своєму місці, втупившись у вогонь.

Дозволила собі милуватися ним — в світлі вогнища зелена луска віддавала гарним тепло-жовтим золотом. Важко було відвести погляд, та й я не намагався цього зробити. 

— Ти дуже гарний, — промовила вголос. 

Очі дракона миттю звернулися до мене. Здивовані, дещо розширені, вони справді стали інакшими, я не помилилася. Тепер я відчувала в них не просто звіра, а точно знала, що десь там глибоко в його душі ховається щось людське.

— Ти мене розумієш, — повторила те, що уже говорила йому. — А отже й повинен уміти відповідати. Тож скажи мені, дикий, чому ти викрав мене?

Він мовчав цілу нескінченність, але не відводив очей. Я вірила, що він зможе мені відповісти. Вірила, бо хотіла знати правду.

І я почула її.

— До-по-мо-га, — неквапливо, по складах промовив дикий, не відкриваючи пащі.

Глибокий низький голос, гуркотливий і навіть трохи моторошний, відбився луною від стін печери й осів чимось млосним у моєму животі. Земля наче пішла з-під ніг.

Почувалася спантеличеною і розгубленою. Збиралася поставити ще тисячі запитань, але ящір байдужки заплющив очі й поклав голову на лапи, красномовно повідомляючи, що розмову закінчено.