Глава 9

— Я — Ная, — поклала руку на груди, де схвильовано тріпотіло серце. — А ти? 

Відповіді не було, і я трохи розчарувалася.

— Мабуть, ти не вмієш розмовляти. Але ж маєш пам'ятати: ти завжди був… таким? Диким?

Дракон знову дивився на мене так, наче не розумів, але цікавість з його очей нікуди не зникла.

— Навіщо ти мене сюди приніс? — я мала бодай спробувати. Авжеж, дикий мовчав. 

Розчаровано відвернулася й пішла далі вивчати місцевість. Крім отруйного куща з синіми ягодами, я майже одразу натрапила на невелику поляну з гарними жовтогарячими квітами, назви яких не знала. Наспівуючи старовинну пісню, збирала їх і сплітала у вінок. Дракон лежав неподалік і не зводив з мене очей. Але я на нього не зважала — намагалася насолоджуватися красою, яку навряд чи знайшла б у Канарі.

Доплівши вінок, примостила його на маківці, поправила волосся й повернула назад до струмка. Дикий йшов слідом — точно охоронець. 

Присівши біля води, глянула на своє віддзеркалення. Світле сплутане волосся мало жахливий вигляд, обличчя — бліде й значно худіше, ніж було раніше. Як довго я зможу жити на одних яблуках? 

Мені хотілося хліба. Просто шмат ароматного хліба. Лише невеликий окраєць, не більше. Хоча, впевнена, я з'їла б цілу хлібину.

— Але з іншого боку, — підвелася й повернулася до дикого, — навіщо мені краса, якщо навколо жодної людини? Кому вона потрібна? А мені й так добре. То, може, тут є ще щось їстівне? Крім яблук — дивитися на них не можу.

Дракон гарикнув, тріпнув головою й пішов у глиб лісу. Я поспішила за ним.

Там знайшлися інші ягоди. З колючими стеблами, але надзвичайно смачні. На руках залишилося безліч подряпин, вони кровили, але це мене не зупинило. Я з'їла усі й хотіла ще. Про що й сказала дикому. Тоді він повів мене в інше місце — де ліс був старішим, а мох — іще м'якшим. Там росли гриби. Жовті, як сонце.

— Думаєш, їх можна ї… — не встигла я договорити, як дикий уже вхопив один і швидко проковтнув. — Ну, ти дракон, — пробурмотівши, підійшла й взяла одного. Понюхала — пахнув він пряженим молоком. —  Тебе навіть зміїна отрута не бере. 

Я скептично оглянула гриба з усіх боків, шукаючи бодай якусь ознаку, що це можна їсти. 

— Думаєш, я не помру в муках від нього? 

У відповідь пролунав тихий рев. Звівши погляд на дракона, зрозуміла, що він намагається мені щось показати. Зовсім неподалік від нас на моху сиділа білка й, тримаючи в руках такий самий гриб, гризла його.

— Ну, добре. Переконав. 

Ще раз вдихнула аромат пряженого молока й повільно відкусила шматочок. Потримала на язиці, впевнившись, що він не гіркий, а тоді стала жувати. Гриб справді виявився чудовим — з м'яким горіховим смаком. Я відкусила знову.

— Якщо загину від них, — сіла на мох, поряд із грибницею, — викинь моє тіло в океан.

Дракон поглянув на мене, наче я божевільна, й далі продовжив збирати серед моху гриби.

До печери ми поверталися пізно. Сонце уже давно  сховалося за горами, а в небі лиш тьмяно світився місяць, ховаючись за хмарами.

Політ цього разу був важчим. Там, у долині, було спокійно й тихо, а в небі розігрався сильний вітер, а на сході раз по раз спалахували блискавки. Стискаючи шипи на шиї дракона, відчувала, як клякнуть пальці, як холод пробирає до кісток. Не рятувало навіть його тепло. Коли ми влетіли до печери, мене вже пробирав озноб.

Дикий ліг на своєму звичному місці для ночівлі, скрутився клубком і заплющив очі. Тепер я добре могла визначати, де він лежить — трохи далі від входу, але не в кутку. Глибоке дихання свідчило, що він ще не спить, але от-от це станеться.

Я ж могла тільки мріяти про сон — холод, здавалося, пробрався навіть в серце. Я сиділа в кутку, обіймаючи коліна й прислухалася до свисту вітру, який гуляв назовні. Гуркіт грому став усе ближче. І з кожною хвилиною мені ставало ще холодніше. Здавалося, ще трохи — і от-от тіло замерзне остаточно. 

Коли гроза накрила гору, стало тільки гірше — в печеру увірвалося вологе повітря, посилюючи холод. 

Не в змозі більше витримувати, я тихо заплакала. Майже безшумно. Але він почув. Очі спалахнули зеленим світлом саме в ту мить, коли блискавка освітила склепіння печери. Дикий підвівся на ноги, а потім несміливо підійшов.

Я мовчала, тільки продовжувала плакати, заплющивши очі. А тоді несподівано відчула, як мене обіймають… крила. Не м'які, але доволі теплі. 

Я сама потягнулася до нього — підсунулася до великого тіла, притулилася і навіть поклала голову на лапу. Ще трусилася, але відчувала, що стає легше. І навіть не помітила, як заснула. В теплі, в обіймах дикого дракона. Під його затишним крилом.