Глава 7

Я сиділа на краю прірви, вперши руки за спиною. Камінь під моїми долонями був теплим від сонця й шорстким. Вітер скуйовдив моє волосся, ніби намагався прогнати небажану гостю цих гір. Переді мною розкинувся, здавалося, нескінченний ланцюг скелястих гір. Вони здавалися застиглими велетнями, що нахмурено дивилися в далечінь. Горло стиснуло від невидимої руки, і з губ сам собою зірвався тихий, сумний мотив старої пісні. 

Мій дім весь у вогні, 

Чорний дим здіймається в небо. 

Моє королівство палає вночі, 

І досі чую я крики мого народу.

Сонце вже торкалося верхівок найвищих піків, фарбуючи їх у багряні та золоті відтінки. Мені водночас хотілося потрапити додому, але разом із тим я бажала залишитися тут назавжди.

З печери долинули важкі кроки, і я обірвала пісню. Опустивши голову, мовчки чекала, що буде далі.

Дракон зупинився збоку, за крок від мене. Сів, спостерігаючи яскравий захід сонця. Я розглядала його з осторогою, затамувавши дихання. Тут, просто неба, він здавався значно красивішим.  Захід сонця, здавалося, був створений для того, щоб підкреслити велич дракона. Його луска, що в печері мала сірий відтінок, тепер переливалася усіма відтінками смарагду, моху та малахіту, відбиваючи кожен промінь світла. На могутніх крилах мерехтіли золотом старі шрами, від яких перехоплювало подих. Це ж через що він мав пройти, щоб отримати такі великі рани?

Коли дикий несподівано повернувся до мене, звужуючи зіниці, я стрепенулася й опустила голову. Відчувала на собі його погляд, але очей не підвела, сподіваючись, що він дасть мені спокій. 

Але цього не трапилося. Посвердливши мене поглядом, дракон тихо рикнув, намагаючись привернути мою увагу. Боязко, знічено повернулася до нього, й коли наші погляди зустрілися, серце неспокійно забилося.

— Що?

Масивна паща розкрилася, випускаючи звідти чергове ричання.

— Не розумію, — захитала головою. — Що? 

І він також мене не розумів. 

Постоявши якийсь час, дракон змахнув крилами й легко здійнявся в небо. Він швидко набрав висоту, і раптом, ніби граючись із вітром, різко перекинувся в повітрі, демонструючи всю гнучкість свого могутнього тіла. Затамувавши дихання, я із захопленням спостерігала за цим дивовижним польотом. Дуже скоро дракон перетворився на маленьку крапку на тлі палаючого неба, а я ще довго дивилася йому вслід.

Він повернувся пізно, коли темрява уже повністю накрила гори. Я сиділа під стіною, в кутку, коли почула знайомий звук крил. Дикий знову приніс мені яблука й груші. Мовчки поклав біля моїх ніг і ліг на своєму місці в кутку.

Наступного дня все повторилося. Політ, фрукти, відпочинок. І через день теж. Я майже не говорила з ним — не бачила в цьому сенсу. Лише їла, спала, дивилася на нескінченні ряди гір і міркувала, як мені звідси вибратися.

На четвертий день мого полону дракон приніс у своїй пащі воду. Просто вихлюпнув її у виямку під стіною й відійшов. Я, не тямлячи себе від радості, одразу ж кинулася до рятівної калюжі й начхавши на те, що вода побувала в роті дракона, стала зачерпувати її руками й жадібно ковтати. Після того дикий приносив воду частіше.

На сьомий ранок, коли під мої ноги вкотре впала гілка з яблуками, я вже не могла на них дивитися, не дивлячись на те, що вкрадений одяг, який і без того був великим, тепер уже майже спадав із мене — доводилося його підв’язувати.

— Я не буду їх більше їсти, вони мені остогидли. 

Дракон тихо незадоволено загарчав і розвернувся, щоб іти.

— І груші теж! — сердито кинула йому в спину. — Або відпусти мене, або шукай іншу їжу. 

Навряд чи він мене розумів, але мій тон був красномовнішим за будь-які слова. І це його зачепило. Різко повернувшись, дракон за один стрибок опинився впритул до мене. Його очі палали яскравою зеленню, а в горлі гуркотіло сердите ричання. Кожна клітиночка мого тіла заклякла від нестерпного страху. Я не наважувалася зробити зайвий рух. Але усвідомлювала, що це відчуття жаху — несправжнє. Воно лише навіяне могутньою, але доброю істотою.

— Я розумію, — промовила тихо, — що твоя полонянка занадто нахабна. Але якби я хоч знала навіщо я тут, то могла б щось змінити. Чому ти тримаєш мене тут?

Дикий кліпнув і, коли його очі розплющилися, зелене полум’я згасло. Він повернувся до мене спиною й припав до землі. Так, наче запрошував сісти на неї.

Я не вірила власним очам. Такого просто не могло бути! Дракони ніколи не дозволяли сідлати себе! А тим паче дикі. Чи все, що я знала про них — неправда?

— Ти хочеш, щоб я… сіла? — мій голос тремтів — через відголос страху.

Відповіді, авжеж, не було. Дикий лише голосно дихав, майже сопів, продовжуючи лежати. 

Несміливо ступила вперед і кінчиками пальців торкнулася луски. Тепла і гладенька — така приємна на дотик, що навіть серце завмерло. 

Це було божевіллям. Але дикий повернув до мене голову і в його очах, хай і без вогню, я бачила щось, що змусило мене довіряти. Не вагаючись більше, я обережно забралася на його спину й вхопилася руками за шию. 

Легко підвівшись, дракон зі мною на спині пішов до виходу.