Глава 6

Глухий звук змусив прокинутися й здригнутися. Розчахнувши очі, першим помітила дракона. Він стояв за кілька кроків від мене, схиливши голову. Сіла, тихо стогнучи, — тіло боліло після твердого. 

— Що? — потерла обличчя, намагаючись відійти від сну.

Дракон кілька секунд спостерігав за мною, а тоді схилив голову й носом штовхнув до мене… Шмат сирого м'яса?!

Затулила носа ліктем, відсунулася до стіни, часто хитаючи головою.

— Нізащо! — майже крикнула. — Я такого не їм.

Хвала небесам, дракон чи то зрозумів мене, чи мою красномовну реакцію, бо вхопив своє м'ясо в пащу й майже одразу все проковтнув. А тоді розвернувся й, прошмигнувши крізь вхід, змахнув крилами й полетів. 

Я лягла на тверду прохолодну підлогу. Мені не вистачало моєї перини, але повертатися в палац не хотілося. Зрештою, цей дикий не такий уже й поганий. Не знаю, для чого він мене викрав, але точно не для того, щоб кривдити. Інакше чому я досі жива?

Цього разу я не спала. Просто лежала, дивлячись на сіру стелю печери, й намагалася зрозуміти, чи хочеться мені повернутися додому. Так. І ні. 

Мене лякає невідомість — я все ще не знаю, чому я тут. Але з іншого боку — Френц… Самозакоханий дурень, який ясно дав зрозуміти, що я для нього — річ, якою можна користуватися.

«Після весілля ти будеш робити те, що я скажу. І нічого більше», — єдине, що я почула від мого нареченого в день нашого знайомства.

Я не показала, що мене це боляче вразило. Лише гордо задерла підборіддя, тим самим даючи знати, що він не зможе зламати мене, навіть якщо доведеться принижуватися.

Сидячи на прохолодному камені, я роздумувала, куди ж все-таки приніс мене дракон. Судячи з того, що тут було значно тепліше, ніж у наших краях, — значить, на південь. Але я не пригадую, щоб на картах було подібне місце. З Канаром межувало інше велике королівство, у якого був вихід до моря. Тож, ймовірно, я помилилася.

Шум крил я почула ще до того, як дракон приземлився біля входу. Байдуже повернувши до нього голову, я помітила в пащі ящіра досить велику гілку, вочевидь, щойго зірвану з дерева. Він підніс її до мене й, кинувши під ноги, тихо фиркнув. 

— Що це?

Простягнувши руку, розгорнула листя й побачила там… 

— Яблука!

З мене вирвався задоволений сміх. Не тямлячи себе від щастя вхопила одне й вгризлася зубами, наче божевільна. Воно виявилося солодше за будь-який фрукт із королівського саду. І це не перебільшення.

 — Яблука, — я не могла стримати свого щастя. Гризла смачні плоди, як зовсім недавно дракон гриз своє м'ясо.

Закінчивши з першим, одразу відірвала інше, не зважаючи на дикого, який не відводив від мене очей. Та, зрештою, це тривало недовго. Він просто зірвався й відлетів геть. 

Я з'їла усі соковиті плоди й тричі оглянула гілку, перш ніж дракон повернувся зі ще однією. Тепер це були груші. І вони виявилися ще смачнішими. Мов справжній мед. 

Коли на гілках не залишилося нічого, крім листя, я глянула на дикого.

— Дякую, — прошепотіла тихо. 

Його темні зіниці раптово звузилися, а потім мене знову окутало уже знайоме відчуття страху. Притиснувшись до стіни спиною, обійняла коліна. Серце стукотіло за грудями, дихання збилося, але мені вдавалося витримувати погляд.

— Отже, ти контролюєш мій страх. Навіщо? Боїшся? Я не зможу завдати тобі шкоди, я беззбройна. Чи це виходить несвідомо? 

Він не розумів мене, але слухав. Страх поступово танув, і я вже могла дихати глибше. 

— Я не хочу повертатися додому, але й не виживу на одних яблуках. Ти розумієш мене?

Він не зрозумів. Байдуже зітхнув і, відійшовши до стіни, ліг і заплющив очі. 

О, Фрея! Навіщо я тут?