Глава 4

Я ніколи не боялася смерті, бо знала, що після неї настає спокій. Що небеса подарують мені новий дім серед наших пращурів. Але в ту мить, як я усвідомила, що падаю, страх окутав усе моє тіло. В голові промайнула думка, що за своє коротке життя я встигла зробити надто мало, щоб отак просто розбитися об скелі. Хоча серце все ще відмовлялося вірити в те, що мало статися — билося гучно, швидко, наче з останніх сил бажаючи жити далі.

І воно було почутим — несподівано мене підхопили ті самі знайомі лапи, різко піднімаючи ввись. Дракон в одну мить підніс мене до виступу, що вів до його володінь, й зовсім необережно кинув, через що я добряче забила м'яке місце. 

Неквапливо підвелася, тілом відчуваючи лють дракона, оглушливі помахи крил якого чула за своєю спиною. Я боялася його. Страшенно. Але вирішила, що краще не показувати цього. Зрештою, я все ще не дізналася, навіщо мене сюди принесли.  Обтрусила пил, що осів на одязі, й повільно повернулася. 

Дракон виявився досить великим. Мав зелену, як лісовий темний мох, луску, що відливала холодним блиском у променях блідого сонця, й широчезні крила. Довгі кістяні гребені й гострі роги, відхилені назад, виглядали загрозливо. А світіння яскраво зелених очей було видно навіть удень. Вони світилися гнівом, викликали в мені майже жах. Але я не зламалася. Більше не сміла. Гордо задерши підборіддя, дивилася в очі свого викрадача.

Гарний. Величний. І такий розлючений.

Наче почувши мої думки, дракон роззявив пащу й загарчав настільки оглушливо, що я на мить втратила рівновагу. Відступила на крок, намагаючись вгамувати нажахане серце, втім, очей так і не відвела.

— Чого тобі від мене потрібно? — запитала твердо і впевнено, попри те, що серце калатало, наче в дурного боягузливого кроля. 

Відповідати мені ніхто не збирався. Ящір просто хитнув головою, немов проганяючи набридливу муху, а тоді розвернувся й швидко полетів геть, залишаючи мене віч-на-віч з холодними сірими скелями. 

Постоявши деякий час, я знічев'я повернулася до лігва. Тут було пусто. Нічогісінько. Ані трави, ані дрів, ані кісток. Тільки холодні стіни, обсмалені вогнем в деяких місцях, з чого я зробила висновок, що мій викрадач — вогневик. Це досить нерозповсюджений вид драконів, але не рідкісний. 

Мене мучили спрага і голод. Я хотіла до вбиральні, але не знала, як це зробити тут, на висоті. 

Тож я просто лягла посеред печери й стала чекати, видивляючись на стелі хаотичні візерунки каменю. 

Пройшло небагато часу, перш ніж зі входу до мене долинув знайомий звук — помах крил дракона, а тіло напружилося від уже знайомого відчуття страху. Я скочила на ноги й відійшла до стіни. Він з'явився в розщелині — йшов розслаблено, дивлячись прямо на мене. Його кігті тихо стукали по каменю, луною відбиваючись від печерних стін, а ніздрі роздувалися, вочевидь уловлюючи мій запах. Він тихо гарикнув, хитнувши масивною головою, а потім сів навпроти, впираючись в мене холодним поглядом. 

У горлі пересохло. Мовчання тиснуло, наче він чекав, коли я зламаюся першою.

Я ковтнула повітря, намагаючись зібрати докупи залишки сміливості.

— Чому ти мене сюди приніс? 

Він і далі мовчав. Лише повільно нахилив голову, роздивляючись мене так, наче вирішував, чи я варта бодай слова.

— Ти не розмовляєш моєю мовою?

Ліниво кліпнувши, дракон продовжував дивитись на мене так, наче вперше бачив. І тоді я зрозуміла те, що досі не спадало на думку.

— О Фрею! — прошепотіла. — Ти — дикий!

***

Від авторки

***

Запрошую до свого телеграм-каналу, де буду повідомляти про нові розділи й періодично буду показувати візуалізації розділів. Посилання додала в блог, оскільки тут не можна(