Глава 3

Я не бачила мого викрадача, зате добре чула його розмірене дихання. І той тваринний страх, що витав навіть у повітрі, і який досі душив мої груди й горло. 

Раніше я знаходилася поряд з драконами в їхній справжній подобі — ми з королевою були присутні на щорічних драконячих боях. Тоді я відчувала певне схвилювання й навіть боязкість, проте не таке нестримне відчуття жаху. 

Лише коли дихання дракона стало рівним, я наважилася поворухнутися. Намацавши стіну, обережно підвелася і зробила крок убік. Калатання в грудях відлунювалося в самій печері. 

Дракон ніяк не відреагував на мої рухи, тож я ступила знову. Ще. І ще. Повільно, обережно, намагаючись не видавати жодного звуку. У грудях поселилася надія на порятунок. Можливо, я зможу втекти. Просто вийду, поки він спить і знайду якийсь сховок. Лише до ранку, а тоді піду. Додому, бо де ж іще моє місце? Де, як не поряд з моїм нареченим… Хай навіть у мене немає до нього лагідних почуттів, та все ж він не кривдив мене. А ще він от-от стане правителем, адже його батько, теперішній король Віранії при смерті. А це означає, що я стану королевою. Все краще, ніж бути невольницею чи хтозна ким для дракона.

Стіна, під якою я йшла, раптово стала більш гладенькою, а на обличчя долетів легенький подих вітру. 

Я вже близько.

Ступивши ще кілька кроків, зупинилася, щоб прислухатися до дихання. Здавалося, що воно десь в іншому кутку печери й водночас зовсім близько — через луну я не могла визначити точну відстань.

Раптом нога зачепилася за щось тверде. У ту ж мить темряву розітнули два зелених вогні — очі дракона з вузькими витягнутими зіницями.

Я різко вдихнула й завмерла на місці.

Очі спалахнули, точно розпечені смарагди, і вп’ялися в мене. Глухий, невдоволений рик, схожий на гуркіт далекої грози, прокотився печерою, змусивши мене відсахнутися й прибитися до стіни. Там я й застигла, не сміючи навіть дихати.

Дракон повів головою, ніби оцінюючи мою дурість, і знову важко видихнув. Очі повільно згасли, дракон заворушився й, видавши щось схоже на низьке буркотіння, знову затих.

А я так і залишилася стояти під стіною в суцільній темряві, намагаючись заспокоїти серце, що калатало за грудьми. 

Заспокоїтися вдалося не одразу. Та коли я все ж зуміла це зробити, то усвідомила, що дракон перегородив вихід із печери. Навряд чи я зуміла б вийти, не зачепивши мого викрадача. Тож змирившись із цим, вирішила дочекатися ранку й спробувати заговорити з ним. 

Торкаючись долонею стіни, повільно відійшла від дракона на кілька метрів і сіла. Якщо не втечу звідси, то як довго зможу жити без їжі й води? Чи цей дракон розуміє нашу мову? Він канарець? Хтось із королівських підданих? Віранієць? Той, хто не хоче нашого з Френцом весілля? Чи хтось із дальніх земель? Заклятий батьків ворог? 

У мене було так багато запитань, але я не знала, де знайти на них відповіді. Хіба що… спробувати розпитати в самого викрадача. Якщо він погодиться дати відповіді.

До ранку я так і не зімкнула очей. Підлога печери була занадто твердою, а мій страх — живим і панічним, щоб з легкістю провалитися в сон. Єдине, що тримало мене при здоровому глузді — теплий одяг одного з королівських стражів, який я украла перед тим, як втекти із палацу. Навіть і не уявляю, як почувалася б тут в легкій сукні.

Я чекала сходу сонця, наче манни небесної. Щоб роздивитися дракона й  заговорити до нього. А ще — спробувати втекти. Але ще до того, як в печеру долинуло перше проміння, ящір прокинувся, блимнув на мене поглядом страхітливих очей, і вислизнув із печери. 

А в мені зажевріла крихітна надія на порятунок. Повільно підвівшись, зробила кілька несміливих кроків у напрямку виходу. Темрява уже не була настільки густою, я могла бачити обриси стін. Прохід виявився не надто широким, але, очевидно, достатнім, щоб крізь нього втиснувся дракон. Далі коридор різко звертав праворуч, і я пришвидшила хід. За рогом простір розширювався, і я змогла побачити сіре передранкове небо. Світло, що кликало мене назовні.

Ноги відмовлялися слухатися, але я, відчуваючи себе за крок до свободи, впевнено пішла до виходу. Стіни ставали нижчими, відстань між ними — більшою. З кожним кроком серце калатало все гучніше, а моя хода ставала впевненішою. Та чим ближче я підходила, тим більше розуміла, що вихід закінчується урвищем. Відчай знову заліз у душу.

Я зупинилася на краю, над самою прірвою, й оглянула каскад гір. Суцільні гострі скелі й ніде жодного дерева. Я застрягла тут. І, можливо, навіть назавжди.

Стиснувши щелепи, стримала сльози, розуміючи, що цим ніяк не зараджу. І так і стояла над прірвою, яка простягалася на сотні метрів. Вітер тріпав розплетене волосся, нагадуючи про нічний політ. Я не знала, як мені були і що робити? Але й повертатися додому, щоб стати дружиною Френца, не хотіла. Я хотіла бути вільною. Як дракон, який мене викрав. Тільки для цього потрібно було народитися чоловіком. 

Мене огорнув сум, заполонивши  усю душу. Якийсь час я вважала себе мерцем, але потім вирішила — не здамся! На зло долі й Богам, які її творять, не здамся, а буду боротися до останнього, хай навіть заради цього доведеться робити щось небезпечне. Роззирнувшись, помітила, що з одного боку круча трохи пологіша, з невеликими виступами й камінням, що з неї стирчить. 

Звівши погляд до неба, прошепотіла у невідомість: