Глава 2

Вітер нещадно хлистав по обличчі, розплітаючи мої коси й жбурляючи пасма в усі боки. Скрізь була суцільна темрява, навіть поодинокі зорі поділися, чула лише свист вітру й помахи сильних могутніх крил, кінці яких бачила в русі — вони були темнішими за саму ніч. Повітря на висоті пахло свіжістю й навіть памороззю. Швидкість стискала груди, але я нею не насолоджувалася — все тіло тремтіло від страху й холоду. І це відчуття породжував той, хто ніс мене поміж хмар. Дракон. 

Хто він і куди прямує? Чому викрав мене? Це батьків недруг? Чи мій наречений власною персоною? Від цієї думки я ще дужче стиснулася. Якщо це справді Френц, то він може зробити зі мною що завгодно. Віранійці ніколи не славилися добротою й милосердністю. Вони радше були жорстокими й безжальними монстрами, яких боялися майже всі мешканці нашого краю. 

Не чула, щоб дракони колись виявляли доброту. Принаймні, я таких не зустрічала.

Заплющивши очі, спробувала заспокоїтися й вирівняти дихання, але один із кігтів стискав грудну клітку так сильно, що вона ледве рухалася. Здавалося, якщо викрадач зробить один необережний рух, то просто роздушить мене. Я не могла насмілитися промовити хоч слово. До того ж хоч дракон і був так близько, сумнівалася, що почув би мене крізь цей рев вітру. Свіжого повітря в легені потрапляло все менше, мене накрила паніка, і я почала задихатися. 

Не готова попрощатися з життям, тремтячою рукою вхопилася за кіготь, торкнувшись водночас і пальця, який виявився дуже теплим. Хватка послабилася, і я вдихнула на повні груди морозне повітря.

Дракон голосно фиркнув і став повільно знижуватися. Щойно ми опинилися нижче хмар, я зуміла розгледіти внизу обриси скелястих гір. На наших землях таких не було й, наскільки я знала, у Віранії  — теж. То куди мене приніс цей дракон? В якому я тепер краї? Я не надто гарно знала території дальніх земель й навряд чи змогла б  зорієнтуватися за зорями, щоб визначити, в який бік ми полетіли. На захід? Північ? Схід? Мене охопила тривога. Навіщо я йому?

Ми плавно опускалися в напрямку найвищої скелини. І чим менше залишалося до неї, тим більше мені здавалося, що мене просто кинуть, і я розіб’юся на смерть.

Раптово дракон рухнув униз, я навіть не встигла закричати. Нижче, ще нижче… Прямо на темну скелю.

Готуючись до неминучого, перелякано вчепилася руками в гострі кігті.

«Ми розіб’ємось», — промайнуло в голові, та за мить ми різко зірвалися вбік і легко прослизнули до розщелини в скелі. 

Печера. Ми влетіли в печеру. 

За мить дракон завис у повітрі, а тоді мої ноги торкнулися твердого. Лапи розтиснулися, я похитнулася й упала на коліна. Долоні вдарилися об холодний камінь — шорсткий, вологий, як і повітря навколо. Було так темно, що я не бачила навіть власних пальців перед очима. Здавалося, ніби сама темрява має вагу й душить, проникає в легені, у свідомість.

Я кинулася навпомацки вбік, поки не вперлася плечем в кам’яну стіну. Вона була сирою й прохолодною. 

Дракон з тихим  гортанним риком відійшов і, судячи з неголосного, ледь вловного шелесту луски, ліг і затих.

Серце билося так сильно, що я чула його в голові. Кожен звук, навіть шарудіння мого одягу, луною віддавався в просторі, змушуючи завмирати й прислухатися. Відколи ми приземлилися, я не переставала тремтіти.

Повітря тут пахло попелом і чимось старим, кам’яним. Можливо, пилюкою століть. Я відчула, як з землі тягне холодом, але не наважилася ворухнутися. Печера здавалася живою, ніби стежила за мною. І в цій глухій, задушливій темряві раптом прийшло усвідомлення — я не просто в полоні, я — в його володіннях.

Від авторки.

Дуже цікаво дізнатися вашу думку стосовно цієї історії. Чи подобається вам початок чи ні? Можливо, є якісь припущення щодо сюжету?