Глава 1

Ная

Цієї ночі зірки ледь-ледь проглядали з-за хмар. Вітер пробився під одяг і викликав сироти на шкірі. 

Зазвичай я не приходила до свого сховку в холодні дні, але сьогодні хотілося втекти ще більше, ніж зазвичай. Можливо, це мої останні дні в Канарі, і я більше ніколи не повернуся сюди. Ймовірно, я востаннє лежу на траві й дивлюся на наших предків, які вічно сяють у небі. За життя вони безперечно були мудрими, але чи зуміють вони мені підказати шлях зараз? 

— То що мені робити? — прошепотіла до небесних світил, але шум вітру заглушив мій голос.

Стражі вже шукають мене, напевне, із собаками, і рано чи пізно знайдуть. Тікати, якщо вдасться? І померти в лісах від голоду, холоду й спраги? На носі зима, і мені не вижити на крижаних снігах Канару. А в селищах я навряд чи зможу заховатися від королівських стражів, а тим паче від віранійських воїнів-драконів. 

Повернутися і вийти заміж за того, хто мені огидний? Хто викликає страх і… не кохає мене? Мабуть, краще уже загинути в гущі лісу від лап хижого звіра.

Десь поряд злетіла в небо сполохана пташка, а за мить вітер доніс ледь вловний гавкіт собак. Подих застряг у горлі, серце пришвидшилося.

Вони йдуть за мною. 

Скільки у мене залишилося часу? Дві години? Одна? Менше? 

Сподіваюся, те, що я брела струмком, додасть мені часу, бо я хочу ще хоч трохи побути наодинці з Канаром. 

Я завжди знала, що вийду заміж за того, кого обере мій батько. Здогадувалася, що це, найімовірніше, буде хтось високопоставлений, ще й із Віранії, щоб зміцнити державні зв'язки й запобігти війні. Але коли мене представили моєму нареченому, принцу Віранійському, жорстокому й бридкому Френцу, який дивився на мене, наче я вже стала його річчю, мене розбив відчай.

Мабуть, не варто було гувернантці розповідати мені в дитинстві казки про добрих і ласкавих принців, які до безтями закохуються у принцес. Бо тепер я не знаю, як склеїти до купи власне серце. 

Дуже боляче, що я не можу вирішувати, як і з ким прожити власне життя. Боляче, що ніхто не може завадити королю Канару віддати свою єдину доньку в лапи справжнього звіра. Королева, моя мати, можливо, й хотіла б для доньки кращого життя, проте жінка не сміє виступати проти чоловіка-дракона. Таке от життя. Несправедливе, жорстоке і зовсім не щасливе. Принаймні, з певного його моменту.

Я часто думала, якою була б імперія, якби жінки також могли обертатися на дракониць? Чи мали б вони право голосу? Чи могли б керувати на рівні з чоловіками? 

Заплющивши очі, розкинула руки, й уявила, що лечу. Падаю, спиною вниз з висоти пташиного лету, а над самою землею розправляю крила й знову здіймаюся ввись. Мабуть, це незабутнє відчуття. Та я ніколи його не дізнаюся.

Позаду залунали хрипкі, розлючені голоси псів, тепер уже ближче. Вони перейшли струмок і, судячи з усього, натрапили на слід. Серце закалатало в грудях. 

Потрібно було йти водою довше, щоб виграти собі ще трохи часу. А тепер… Скільки у мене залишилося хвилин на волі? Двадцять? П'ятнадцять? Чи ще менше? В грудях щось стиснулося, мов на них поклали камінь.

Очі запекло, сльози миттєво скотилися до вух, а вітер, здавалося, пробрався в саму душу. 

Гавкіт луною котився темрявою, уже було чутно голоси королівських стражів. А може й віранійських воїнів, хто зна наскільки Френц збожеволів від усвідомлення, що тепер матиме мене, незайману двадцятирічну принцесу Канару, за чутками, найвродливішу в усіх наших краях.

Погоня наближалася — виття й гавкіт змішалися з тупотом.

— Вона близько! — долинув до мене один із голосів.

Я заплющила очі й глибоко вдихнула, намагаючись зберегти у пам’яті останні хвилини свободи. Ця земля назавжди залишиться в моєму серці, куди б не занесла мене доля.

Крики ставали виразнішими, а я готувалася до викриття. Змирилася, бо не готова тікати прямо зараз. Та й пізно уже — стражі значно швидші, ніж я. Можливо, якби я пішла одразу ж, щойно втекла з палацу, то в мене був би шанс. Але не зараз.

Я не збиралася втікати, не збиралася навіть вставати на ноги — так і лежала на вологій траві. Але несподівано мене накрила сильна тривога, від якої серце закалатало в грудях. Я моментально скочила на ноги й панічно роззирнулася. Вдалині горіли вогники факелів — переслідувачі летіли до мене, але цей тваринний страх, що окутав мене аж ніяк не був пов’язано з тими, хто мене шукав. Тут було щось іще… Щось значно страшніше й величніше. Таке, що сама небезпека зависла в повітрі. Я не могла дихати. 

«Тікай!» — прокричав внутрішній голос. 

Тремтячими ногами я ступила перший крок, але воно було вже близько. За мить переді мною промайнула темна тінь із яскраво-зеленими вогниками очей, а тоді я різко підійнялася ввись, схоплена великими холодними лапами. Вистачило кількох секунд, щоб світло факелів розчинилося в темряві.

Від авторки.

Привіт! Ця книга буде безкоштовною. Оновлення 3-4 рази на тиждень. Підписуйтеся на мою сторінку. Дуже хвилююся за цю книгу, тому прошу - підтримайте її сердечком і коментарем. Буду вдячна!