Глава 11

Тронна зала зустрічає тисячею вогнів та широким столом за яким сидять чоловіки у білосніжних балахонах, на кшталт монахів. Одразу розумію, що це Великий Консиліум. Цікаво, вони у білому тому що думають, що несуть чистоту у цей світ, чи як? Грає тиха музика, Рейнар сидить в голові столу, а його брати: Лелай та Леднай; по обидва боки від магів Консиліуму. Ключі ж виключно навпроти.
Коли ми з Аланією заходимо, служниця проводить нас до своїх місць, і моє прямо навпроти Ледная. Аланія кланяється Консиліуму, який уважно розглядає нас обох, а я стою немов натягнута струна, чітко розуміючи, що кланятися своїм вбивцям не буду. От хоч закопайте, але ні. Це вже занадто!

— Анна, — сичить дівчина та смикає за рукав сукні.

— Я не буду кланятися їм, — ціджу.

Блакитні очі впиваються одним своїм поглядом, на обличчях Консиліуму відбивається дике нерозуміння та злість, а Рейнар виглядає так, наче зараз відправить мене у підземелля.
Навіть музика припиняється, а потім починає грати голосніше. Всі затихають. Моє серце колотиться в грудній клітці швидко-швидко, немов спійманий у неволю птах. Та я не дам себе принижувати. Не дам і все! Помирати, так з музикою!

Леднай повільно відсуває свій стільчик й крокує до мене. Сьогодні він без меча на поясі, капюшон лежить на спині, і я сама того не бажаючи милуюся його крижаною красою, яка у купі з яскравою блакиттю зачаровує, впевнена, не мене одну. Крижаний хапає за руку й насильно змушує вклонитися поклавши пальці на шию. А потім веде та саджає за стіл.

Гнів розгоряється у душі вогнем. В голові пульсує одне бажання — запустити у них всіх виделкою, щоб по чотири дірки залишилося на цих пихатих мордах.

Як тільки Леднай сідає на місце та продовжує свердлити мене поглядом повним ненависті, встає один з магів Консиліуму. Сивоволосий чоловік з білою бородою тримає у руках келих й починає говорити:

— Рейнар Мор'одок, Консиліум, радий вітати нас усіх на останньому відборі жертвоприношення до свята дня і ночі. У Рейнара десять ключів, і це просто неймовірно. Ще ніколи палац Марево не бачив стільки дівчат готових померти заради тебе.

Сивоволосий уважно дивиться на порожнє обличчя Рейнара.

— Завтра почнеться перше випробування Ключів. Завтра почнеться те, що увійде в історичну хроніку Етхади. Тож вип'ємо за те, щоб останній шанс був використаний не даремно. — Лукаво посміхається. Одразу складається враження, що він хоче, щоб навпаки, останній шанс цієї сім'ї провалився.

— Підтримую, — промовляє Рейнар та теж підіймає келих. — За Ключі, які звільнять Етхаду.
Маг ледь не давиться, але вдає, що нічого такого Рейнар не сказав.

Далі починається бенкет на кістках мертвих, саме так сприймається мені ця вечеря. Дівчата дивляться тільки на тарілки, я ж розглядаю кожного мага з Консиліуму потай боячись, що тут Юстаф Естоф. А от Леднай дивиться тільки на мене, немов очікує, що щось учворю.  Саме тому я хитро йому усміхаюся та відпиваю ковток вина. Сподіваюся тут немає отрути, яку я необачно ковтнула у Рейнара у покоях.

— А тепер ставки, панове, — починає інший маг й теж встає з місця. — Перша ставка — хто з Ключів помре завтра? Ну, готові?

В душі усе завмирає від обурення. Вони дійсно це роблять? Дійсно грають життями дівчат?Невинних дівчат, жителів Етхади!

Звужую погляд та злісно розглядаю Консиліум. Усі старі, як на підбір. Усі огидні моєму оку, адже при погляді на них виникає одне бажання — насадити ці пики на лезо меча.

Кожний маг уважно та повільно розглядає Ключі, немов ми товар. Не витримую. Нехай Леднай мене пробачить та якщо це моя битва, то і як битися вирішуватиму я!

— Ставки? — Голосно промовляю. — Ставки на дівчат, які стали жертвами ваших обставин?

Тиша у залі така, що чути, як дихає Рейнар.

— Дитя моє, — огидно посміхається сивоволосий маг, — як ти смієш говорити у присутності чоловіків та Великого Консиліуму? Тобі пробачили прояв неповаги вперше, але вдруге такого не буде!

— І що ви зробите? — Фиркаю. — Вб'єте мене ? — З викликом.

Рейнар стогне від розпачу, Аланія і решта дівчат ойкають, а Леднай здається готовий змусити мене замовкнути назавжди.

— Смерть вже стоїть позаду тебе, дитя моє, — вкрадливо протягує маг.

— Помиляєтеся, — нахиляюся до нього ближче. — Вона стоїть за вашою спиною й дихає в потилицю. Ви відчуваєте це, чи не так? Саме тому ви влаштовуєте шоу вже триста років? Вам страшно?

— Анно! — Не витримує Рейнар.

Пізно. Мене несе у погано напрямку. Знаю, та вдіяти нічого не можу. Як же дістало ось це все!

— Я не належу тобі, щоб ти не казав, — гиркаю до нього й встаю зі стільчика.

Не встигаю й оком кліпнути як переді мною опиняється сивоволосий маг й одним помахом руки саджає  на стільчик назад. Нахиляється ближче й дивиться тільки в очі, сірим, практично чорно-білим кольором очей.

— Пихатість леді не пасує, тим паче Ключу. Не тобі розбиратися з тим, чим керують чоловіки.

— Боже, оце так патріархат! То стань жертвою, то помри, а тепер ще й терпіти вас, огидних стариганів, які обирають на чию смерть поставити?

Пояснив би мені хто, навіщо це роблю, та коли мені страшно, я не можу замовкнути й просто здатися. Ні. Я готова йти до кінця.

Маг стискає пальці у кулак перед моїм обличчям. Буквально одразу моє тіло пронизує біль наче гілки дерев вростають під шкіру й ламають кістки. Стогони вириваються хрипом з горла. Сповзаю на підлогу, але перед цим хапаю виделку зі столу зробивши різкий випад тикаю нею в обличчя мага. Він починає кричати, дія його магії припиняється, а все навколо у крові. Білосніжна накидка зафарбовується у червоні краплі яскравими плямами. 

— Так тобі! — Фиркаю. — Це тобі за смерть купи невинних дівчат!

А далі… Далі я чомусь опиняюся у руках Ледная, який огортає мене крижаним дотиком й виводить з тронної зали геть, лаючись по дорозі всіма відомими мені та не відомими лайливими словами.

Хочу і від нього відбитися, та Крижаний тримає за руки міцно й змушує завмерти у коридорі та подивитися на нього.