Глава 10

У мені бурлить гнів. Він збрехав. Я думала, що тут можна блукати вічність, а виявляється шлях один. Я ненавиджу Ледная за його слова. Ненавиджу за те, що він має рацію, тому що це дійсно правда, здається… Хочу я того чи ні! Але, щоб вибратися з Марева потрібно пройти весь шлях, який приведе мене до того, що я залишуся тут назавжди. Перспектива жахлива і просто абсурдна!

— Тобі подобається, так? — Гиркаю. — Тобі приносить насолоду кожне десятиліття бачити дівчат, що скоро стануть мертвими заради вас? Як ти спиш ночами? Не сняться тобі мерві ключі, а, маг?

За секунду опиняюся притиснута його крижаною рукою за шию до стовбура дерева. Шершава поверхня дряпає спину, тягне волосся, легені починають горіти вогнем. Леднай робить усе, щоб я ненавиділа його, так сильно, наскільки мене вистачить. І я не проти.

— Так, Анно! Мені подобається раз у десять років бачити, як дівчата, невинні та чисті, які не обирали собі такої долі, адже за них обрав Консиліум, помирають просто так, задарма! Тому що вони не доходять до фіналу, не проходять відбір до кінця! А я навіть не можу помститися за їх смерть! — Сичить мені в обличчя.

Блакитні очі палають крижаним вогнем, якщо таке взагалі можливо. Такого яскравого кольору я ніколи не бачила.

Наші тіла обвиває імла, немов хоче щось сказати, або зупинити. Її марево малює власні візерунки навколо, і раптом бачу за спиною Ледная сцену створену з тіней у сірому кольорі: дівчина, у сукні, з довгим волоссям врізається довгим мечем у тіло чоловіка, а потім падає на коліна розглядаючи свої долоні. Це настільки мене шокує, що я не вірю тому, що бачу. Відмахуюся подумки, немов це просто дурна фантазія.

— Це ваш останній шанс, — хриплю, відволікаючи себе від дивного видіння. — Чому ви думаєте, що цього разу вдасться?

— Тому що я зроблю для цього усе! Мій брат тільки вдає жорстокого, але повір, його удавання не вартує моєї справжньої жорстокості. Ціль виправдовує усі мої дії.

— Навіть смерті?...— Ледь дихаючи шиплю.

Леднай відпускає та відступає на крок. Обхоплюю руками горло та зігнувшись навпіл намагаюся віддихатися.

— Навіть смерті. — Суворо промовляє. — Легенда розповідає, що Консиліум боявся Рейнара. Це не правда. — Вирівнююся та уважно дивлюся в блакитні очі. — Консиліум боявся мене.

— Чому?...— видихаю.

— Тому що моя магія вважається пекельною, — криво посміхається ховаючи обличчя у тіні капюшона.— Вони хотіли, щоб Рейнар вбив мене. Брат не зміг.

Чесно кажучи я шокована такою відвертістю, новою правдою, але розумію навіщо Леднай розповідає. Він хоче показати мені, що не зупиниться ні перед чим. Хоче показати, що я для нього лише Ключ, який повинен виправити несправедливість і підтвердити любов старшого брата до середнього.

— Це жахливо, — щиро відповідаю. — Страх і віра — найгірше, що є у людей. Страх і віра штовхають людей на моторошні вчинки. Твоя ситуація доводить це.

Леднай окидає мене прискіпливим поглядом, а потім каже:

— Я розповів тобі це, Ключ, що б ти зрозуміла — вихід один. Повір, ти ще дуже багато чого не знаєш про відбір. Дуже. — Цідить. — А тепер час.

Крижаний хапає мене за руку й ми за мить опиняємося у покоях. Аланія сидить на ліжку й здивовано дивиться на мене, а брат Рейнара вже зникає з кімнати.

Ну і пригоди, нічого не скажеш! Легенди, які брешуть. Консиліум магів, який боїться, а у страху очі великі, тож зрозуміло, чому вони так вчинили. Але мене однаково все це не влаштовує. Я не хочу проходити відбір, не хочу помирати, я взагалі не хочу залишатися у цьому світі. Додому хочеться. Я не пам'ятаю його, практично ні, але відчуття того, що там, за Маревом, за кордоном світів він є — змушує бажати повернутися.

Сідаю на ліжко. Втома у тілі розливається гарячим вогнем по м'язах.

— Ти знала, що звідси не втекти? — Підіймаю очі на Аланію та очікую відповіді.

— Тобто? — Перепитує вона.

— Тобто, скільки б ти не блукав, а однаково повернешся до палацу.

— Ні, — чесно відповідає, і я їй вірю.

***
Наступні два дні проходять жахливо. Леднай підіймає нас ще тоді, коли всі сплять і змушує бігати по гвинтових сходинках вверх-вниз стоячи по середині й контролюючи процес. М'язи ніг та сідниць печуть вогнем, легені горять, а ненависть до цього мага зростає з кожною миттю.
Але, мушу зізнатися, обурюватися сил немає, ймовірно саме цього домагається Леднай, тому що ввечері мені ледве вистачає сил на те, щоб повечеряти у кімнаті, а потім впасти у ліжко.

На четвертий та п'ятий дні Леднай веде нас у кімнату в одній із веж змушуючи знову піднятися сходами. Я, вже здається звикла, тому що не звертаю уваги на те, як імла танцює у кутках стін, як в'ється навколо нас намагаючись торкнутися своїм ледь відчутним дотиком до тіла. Аланія так взагалі готується надто завзято, і це дратує. Я розумію, дівчина вірить у краще, але у мені цієї віри занадто мало.

Ми приходимо у круглу кімнату. Леднай вкладає у наші руки довгі та важкі мечі й встає перед нами. Вперше бачу, як чоловік відкидає капюшон й демонструє нам своє чорне волосся, та яскравість блакитних очей. Неможливо відірвати погляду від його краси, від витончених рис. Чесно кажучи не віриться, що ця краса може бути настільки жорстокою і нещадною.

— Відчуйте його важкість, — наказує й блукає поглядом по мені та Аланії.

Меч дійсно важкий. Стискаю у руках його ефес та відчуваю холодний метал. Але одночасно ця зброя вражає. Не віриться, що тримаю у руках справжній меч. Я прямо амазонка у полоні, принаймні так себе відчуваю внутрішньо.

Дивлюся на брата Рейнара, й уважно слухаю, що каже. Будь-яка порада стосовно того як поводитися з мечем може статися у пригоді. Тим паче з голови не виходить дивне видіння у лісі, де дівчина когось вбила мечем. Поки не вдається зрозуміти чи то дійсно видіння було, чи просто моя хвора уява, але й запитати немає у кого. Аланія не варіант, занадто дівчина вірить у перемогу. Боюсь, що це видіння прислало Марево, і боюся, воно якось стосується старшого брата, якого я вже кілька днів не бачила.

— Підніміть вверх. Займіть позицію, як у мене.

Повторюємо усе за ним. Тримати меч у руках важко, руки починають тремтіти від напруги, але я стою й з викликом дивлюся на Ледная.