Глава 9

Шосте чуття змушує розплющити очі. Налякана, різко сідаю у ліжку й одразу наштовхуюся на крижаний погляд блакиті, навпроти. У темряві це виглядає дуже моторошно. Леднай у капюшоні, обличчя повністю сховане за його тканиною, а на поясі виблискує меч.

— Ти знущаєшся? — Шепочу. — Ніч…

— Вставай. — Холодно наказує. — У нас перше тренування!

— Ну ні! — Хмурюся. — Всі сплять, я взагалі на все це не підписувалася...— але договорити мені не вдається.

Як і вчора, легені стискає крижаними лещатами і я падаю з ліжка на підлогу пробуджуючи шумом Аланію. Біль змішується з кригою, біжить тілом зі швидкістю світла й здається перетворює мене на кришталь, який варто зачепити пальцем, як він розлетиться на частинки!

І раптом біль зникає. Важко дихаючи встаю на ноги. Душа палає від ненависті. Дивно, та Рейнар не викликав таких емоцій, навіть коли ледь не спалив! Підходжу до Ледная та завмираю зовсім близько. Він вище за брата, тож я дістаю йому лише до плеча. Задираю голову та твердо дивлюся у блакитні яскраві очі.

— Ненавиджу тебе! Можеш вбити мене тепер! Просто зараз! Не потрібно чекати свята!
Між нами висне пауза, а потім чоловік вкрадливо протягує лінивим тоном:

— Що ти, краще я змушу тебе пройти весь шлях до вівтаря і принести себе у жертву, щоб смерть принесла користь. Тоді ти й помреш, коли зробиш все так, як мені потрібно. Ти Ключ, а Ключ має бути покірним, якщо брат не зміг втовкти це у твою голову, то для цього тут я!

Серце гупає у грудях від емоцій, кров кипить у судинах. Я так гостро відчуваю ненависть до цього чоловіка, що мені буквально хочеться схопити його за шию та придушити прямо тут.

— Я попередила твого брата, — шепочу йому в обличчя злісно, — що я пройду все, але добровільної жертви не принесу! Щоб покарати вас за вашу жорстокість! І якщо це ваше останнє свято аби звільнитися, то у мене для тебе погані новини — ти вже програв — Крижаний!

Здається, що темрява навколо нас згущується, стає відчутною на дотик. Я бачу ненависть у кризі його погляду, бачу біль, гнів та впертість. Ну нічого, я теж дівчинка не слабка! Якщо помирати, то на моїх умовах!

— Аланіє, — цідить Леднай пронизуючи поглядом мене, — підійди.
Дівчина підкоряється й встає поруч. Я переводжу погляд на неї й бачу, як Леднай нас обох хапає за руки й за мить ми зникаємо з кімнати. Стіни змінюються на дерева, темно-сіру імлу, і холод.

Брат Рейнара відпускає нас. Мене ледь не відштовхує та криво посміхається наче йому приносить задоволення бути жорстоким.

— Ваше перше тренування полягає у витримці. У вас є часу до обіду, щоб повернутися у палац. Якщо не повернетеся, чекати на вас не буде ніхто. У нас є ще вісім ключів, яких так само тренуватимуть! — Холодно каже. — Якщо не звільнимося ми, не звільниться ніхто, — каже впевнено дивлячись на мене та зникає у повітрі.

— Негідник! — Гиркаю йому у слід.

Аланія скептично цокає язиком й важко зітхнувши каже:

— Потрібно рухатися, Анно.

Оглядаюся. Навколо дерева, темрява, і ми, у самих сорочках білого кольору, довжиною нижче колін. Ще й босоніж. Супер. Якраз одяг і настрій для того, щоб шукати шлях до палацу з химерами. І чому я вважала Рейнара поганцем? Та він святий навпроти свого брата!

— Куди? — Протягую роздратовано. — Ти знаєш з якого боку палац? Ні? І я теж. Пропоную інше…— Аланія уважно на мене дивиться, — пропоную тікати.

— Знала, що запропонуєш щось подібне. Але я не буду тікати. Я хочу, щоб Етхада стала кращою. Хочу, щоб Мор'одоки стали правителями й маги та люди стали рівними. Без війн, без принижень. Я знаю, що ти не розумієш цього, але повір, що іншого шансу не буде.

— Тобі мізки промили у підземеллі? Аланіє, отямся. Ще ніколи не було такого, щоб один правитель замінив іншого і стало краще жити. Повір людині, яка ходила в школу.

— Ніхто нічого не промив, — відбиває мою словесну атаку дівчина. — Мені теж не імпонує померти, я не жертовна людина, розумієш? І я розумію, що ти не з нашої імперії, тож знаю, що ти не бачила того, що бачила я. Але я вірю…

— Немає нічого гіршого за віру, — бурчу та обіймаю себе руками. Холод туману та його волога пробираються до кісток. Ноги замерзли настільки, що не відчуваю їх.

— Але це єдине, що у нас, — каже Аланія. — Я буду шукати шлях назад і спробую стати тією хто дасть початок новій Етхаді.

— Успіхів, — промовляю, — я на таке не підписувалася. Я вляпалася у це не по своїй волі.

— Ніхто цього не хотів, Анно.

— Але вони примушують нас… Я проти. Де демократія, врешті?

Дівчина хитає головою. Вона розуміє мене і мої погляди, але має свої, на все це, і мене вбиває розуміння цього. Тому що Аланія хороша дівчина, я впевнена. І я хочу, щоб вона жила.

— Я йду, — кажу їй. — Ти зі мною?

— Ні, — зітхає дівчина.

— Тоді прощавай, буду сподіватися, що ти виживеш.

Ми обіймаємося. Дивно, правда, як люди у складних обставинах швидко стають близькими. Розкривши обійми Аланія йде в один бік, а я в інший.

Проходить кілька хвилин. Обертаюся, але дівчини позаду не бачу. Я взагалі нічого не бачу крім темних стовбурів дерев, туману та чорної землі під ногами. Вперто крокую вперед буркаючи собі під ніс різні підбадьорливі слова, й вірю, що кудись таки дійду.

— Ну, нічого, Ань. Все буде добре. От виберешся звідси, потрапиш в Етхаду і підеш світ за очі.

В Еллас повертатися точно не варіант, там все-таки на мене чекає Юстас Естоф, а ставати дружиною старигана не входило у мої плани ніколи. Піду далі, кудись далеко, щоб мене не знайшли. Звісно, поки з планом “повернення додому” все поганенько, тим паче, що практично все, що пов'язувало мене з тим світом померло у пам'яті, але я все ще пам'ятаю, що мій дім не тут. Все ще знаю, що я тут чужа. Шкода буде, якщо чужою виявлюся й у своєму світі.

Кілька годин блукання по лісу перетворюються на пекельні муки. Я встигаю два рази розрізати ступні, замерзнути настільки, що практично не відчуваю тіла, порізати руку об гілку, намокнути під туманом, який осідає на мене, а ще, щонайменше тричі сховатися за стовбуром дерева вслухаючись у дивні завивання, які чуються десь здалеку. Я не знаю наскільки цей ліс великий, не знаю, що тут водиться, не знаю, що являє собою це Марево. Але якщо Консиліум думав, що Марево стане ворогом сімейству Мор'одоків, то це однозначно погано. Отже, Марево — погане. Нехай я бачила його душу, що досі мене дивує, але я тут гостя, чужа. Я не з роду Мор'одоків.

Ще кілька годин проходить, а я все ще у лісі. Туман тягнеться по землі сірою ковдрою, зате небо стає світлішим, наступає день. Тіло ниє, все болить від втоми, а від голоду зводить живіт.