Глава 8

Тронної зали досягаємо швидко. Оглядаю довгий стіл за яким сидять дев'ять дівчат в один ряд, а навпроти них двоє чоловіків у капюшонах, і лише один у голові столу. Ну, зрозуміло, що то Рейнар.

Мене підводять до столу та один з вартових змушує вклонитися. Кривлюся, але все ж таки кланяюся й сідаю на стільчик на другому кінці від воїна. Розглядаю обличчя дівчат і можу закластися, що вони щасливі сидіти за одним столом з цією сім'єю. Ледь не блаженні вирази, уста припідняті в усмішках, єдиний, кого вони оминають поглядом — Рейнар. А от я якраз дивлюся на нього. Чоловік перехоплює мій погляд, імла навколо нього в'ється клубами, підкреслюючи зелений колір очей. Він серйозний, немов ця вечеря щось важливе, риси обличчя загострені, а шрам виглядає занадто яскраво на фоні обличчя.

— Радий бачити, що усі Ключі зібралися тут, — починає воїн й дивиться тільки на мене. Я теж не можу припинити на нього дивитися. У голові одне за одним спалахують спогади. як він ледь не спалив мене, як накинув невидиму мотузку на шию, як жорстоко кинув у підземелля.

— А ми то які щасливі, — буркаю та хапаю келих наповнений вином.

Висне тиша. Один з братів навпроти мене скидає капюшон й пронизує блакитними очима, настільки яскравими, що забуваю як дихати. Немов подих перехоплює, а крижані лещата стискають легені у буквальному сенсі. Вперше зі мною відбувається щось подібне. Я забуваю все. Буквально все. Реальність навколо перестає існувати, зникає, блідне, і залишається тільки його блакить, у якій я чомусь готова провести вічність...

Чорноволосий, з рівним носом та ідеальними рисами обличчя. Густі вії підкреслюють блакить очей, уста стиснуті у тонку смугу від гніву, і неймовірно гострі вилиці підкреслюють його загальний вигляд.

В океанах, яскравіших за аквамарин танцює холод та ненависть. В блакиті читається гнів та бажання знищити мене прямо на місці.

Страх біжить по спині холодним дотиком, а кисень вже закінчується в легенях. Я розгублена й одночасно повністю під його владою.

Раптом розумію, що дійсно не можу дихати, мені буквально боляче зробити вдих, наче легені хтось проштрикує гострим мечем. Падаю зі стільчика на підлогу трону та хапаюся за горло. Хрип виривається з рота, а потім чую крижаний тон Рейнара:

— Леднай, досить! Вона зрозуміла!

Мене одразу відпускає. Важко дихаючи сідаю на місце й з жахом дивлюся на цього Ледная, який готовий був мене знищити прямо тут. Він теж тримає погляд на мені вказуючи місце ключа. Я ніхто і ніщо. І зараз розумію це занадто чітко! Марево немов спадає...

— Мої брати, — продовжує таким же тоном Рейнар, — Леднай та Лелай Мор'одоки, законні нащадки нашого батька Аракіеля Мор'одока, яких, як і мене, вигнали з Етхади, та прокляли жити тут, у Мареві, не маючи змоги жити на рідних землях та правити імперією.

Весь цей час я тільки й роблю, що дивлюся на братів. Вони неймовірно схожі між собою, за виключенням шраму, який прикрашає тільки обличчя Рейнара, і кольору очей. У Лелая він карий, у Ледная блакитний, а у Рейнара зелений. Але всі троє носять капюшони, наче вони частина їх самих, і всі троє прекрасні зовнішньо, наче боги.

— Завтра, саме вони почнуть підготовку вас до випробувань та відбору того самого ключа, який дасть змогу усім нам жити у квітучій імперії. Після вечері Леднай та Лелай оберуть дівчат та відведуть у ваші спільні покої. Тепер всі ви житимете разом.

Дівчата з обожненням дивляться на чоловіків підкорені їх красою, і тільки одна з них, темноволоса та засмагла дівчина, дивиться так, немов побачила щось огидне. І я готова закластися, що це Аланія. Принаймні я була б щаслива знати, що це саме вона.

Решта вечору проходить напружено. Принаймні для мене точно. Рейнар та Лелай весело сміються у компанії дівчат, які схоже, теж почувають себе досить комфортно. А от я весь цей час відчуваю на собі крижану печать блакиті Ледная. Він пронизує власним поглядом протягом усієї вечері й мовчить. Я теж дівчинка, яка знає, коли варто удати мертву, не завжди звісно, та зараз саме та мить, коли варто це зробити. Тож повечерявши тримаю руки під столом, щоб не виказати власний внутрішній страх перед братом Рейнара, мовчу втупившись очима у тарілку.

Дивно визнавати це зараз, особливо після того, як майбутній імператор накинув мотузку мені на шиї та ледь не таврував словами, що я його, та складається враження, що Рейнар значно добріший, ніж його середній брат. Йому доводить поводитися дико, заради власних цілей, адже чоловік йде до своєї законної мети, але його погляд зелених холодних очей ніщо у порівнянні з поглядом криги Ледная.

Господи, що це? Я виправдовую чоловіка, який кинув мене у підземелля? Ну молодець,Ань, ти просто перевершуєш саму себе!

— Прийшов час обрати, — проголошує Рейнар та з усмішкою дивиться на мене. — Першим обирає ключі Леднай. Прошу. — Воїн змахує рукою й дозволяє брату зробити вибір.

— Я візьму двох, — голос Крижаного холодний та моторошний. Немов він ненавидить весь цей світ, — Анна та Аланія. — Очима вказує на мене та чорноволосу дівчину на іншому кінці від мене.

Ох, це тішить, що вона буде зі мною, і напевно це єдине хороше! Тому що, серйозно? Цей шматок льоду ледь не вбив мене кілька годин тому, а тепер бере до себе на тренування?

— Чудово, — не дуже радісно відповідає Рейнар, але і не заперечує. — Анно та Аланіє, слідуйте за моїм братом. Тепер ви повністю у його руках на сім днів.

Все, чого мені хочеться зараз, це затупотіти ніжками та почати плакати, що я не хочу до цього дяді на тренування. Але варто зібратися, врешті я доросла дівчинка з досить глибокими провалами у пам'яті. Тепер я тут, у Мареві, і іншого шляху немає. Звідкись приходить усвідомлення, що вибратися з цього палацу мені вдасться тільки у випадку проходження усього цього клятого відбору жертв. Отже, потрібно пройти випробування, дістатися вівтаря жертовності, і звідти втекти. Бажано до того моменту, як я помру!