Глава 7

Сідаю на підлогу підтиснувши під себе ноги та обіймаю їх руками. Підземельний холод та темрява впливають на мене погано. Одразу хочеться плакати, а внутрішні таргани кричать, як Рейнар обійшовся зі мною несправедливо. Тому що, ну чого він очікував? Що я підкорюся? Що у відповідь на жорстокість поклонюся та з радістю побіжу проходити випробування й принесу себе у жертву? Якщо так, то дарма він так думав. Рейнар Мор'одок знає, що я не з його Імперії, знає, що з іншого світу, тож пережити жорстокість вдруге було ще гірше, ніж вперше, коли мене просто кинули сюди, немов тварину.

Звісно, тепер, коли я чітко розумію, що цей воїн не дасть мені й шансу на те, щоб хоч якось уникнути важкої участі ключа, я пройду випробування. Інших варіантів у мене просто немає. Але нехай навіть не сподівається, що я пожертвую собою. Я не добра та ніжна людина, яка просто так віддасть своє життя. Ні-і-і-і! Я помщуся за те, що ледь не спалив мене, ледь не отруїв і ще й кинув на шию мотузку!

Помщуся, тому що жінка не тварина, не ключ до власних цілей, не просто додаток до чоловіка! Жінка — це сила та краса! Жінка — це влада! Це дім та затишок! Це щирість та кохання! А ще, жінка ніколи не пробачає помилок!

Спати не можу, холод просто не дає, він пробирається у тіло проникаючи крізь тонку тканину сукні, здається, що мені холодно зсередини. Тому я просто кладу голову на коліна та якийсь час знаходжуся між сном та реальністю. А поті пригадую, що минулого разу тут була Аланія. Цей спогад витягує з напівсну:

— Аланіє? — Кличу. — Аланіє?

Але у відповідь чую тільки тишу та огидне капання крапель води десь у другому кінці цього клятого підземелля. Ну що ж, офіційно — я тут одна!

Не віриться все-таки, що я потрапила у таку халепу. Як таке можливо, щоб чай зміг перенести мене сюди? Може це все ж моя хвора уява? Краще вже бути психічно хворою, ніж дійсно опинитися в Імперії не зрозуміло де, так ще й у Дикому Мареві, палаці законного імператора, який тут взагалі запечатаний за власні гріхи.

Одним словом, якщо не щастить, то вже по повній, чи не так?

Знову обіймаю себе руками та слухаю тишу. Раптом за ґратами від мене спалахує яскраве світло. Здригаюся від несподіванки й бачу чоловіка у капюшоні. Обличчя не видно, воно ховається у тінях, але я знаю хто це й так — Рейнар.

— Покарання неслухняних закінчилося? — Ціджу й підіймаю погляд на темного воїна.

Двері клітки зі скрипом відчиняються і воїн заходить до мене кидаючи тіні від факела на стіни.

— Ти повинна дещо засвоїти, — суворо протягує. — Те, що відбувається дуже серйозно і важливо для палацу та Етхади особливо. Консиліум повинен пасти, заплатити за власну помилку та гріхи. Я не хочу, Анно, щоб ключі помирали, та це не мій вибір і навіть не моя провина, а лише випробувань. Розумієш? — Твердо розповідає. — Я не можу давати тобі особливий статус тільки тому, що ти з іншого світу.  Імла обрала тебе і привела сюди, отже ти важлива ланка. Хочеш ти чи ні, та якщо будеш опиратися, то мій єдиний вихід отримати те, чого бажаю — зламати тебе!

Хмурюся й встаю з підлоги.

— Ти вважаєш, що до цього часу був добрим? — Фиркаю. — Рейнар, воїн, якого зрадила власна Імперія! Ти затягнув на моїй шиї мотузку!

— І затягну її ще раз, якщо будеш опиратися, Анно!

Я ніколи не вміла контролювати себе. Ніколи! Емоції завжди були сильнішими за розсудливість. Тож довго не думаючи штовхаю Рейнара у груди вклавши туди всю свою злість, штовхаю так, щоб показати йому наскільки я чхала на його слова!

Факел випадає з рук воїна, він не очікував такої поведінки, його тіло інерційно нахиляється назад, але втримується на ногах. Вогонь факелу не згасає, навпаки, опинившись на підлозі освітлює всю клітку й танцює тінями на обличчі воїна. Зелені очі з ненавистю дивляться на мене. Шрам стає виразнішим, немов хтось його оголив перед моїми очима.

Лякаюся того, що зробила й роблю крок назад та впираюся спиною у холодну, вогку стіну. А воїн наступає. Дістає з піхв меч та прикладає його лезо до горла й жорстко промовляє:

— Що ж, сама обрала шлях… Бачить Марево, я хотів по-доброму!
Твердо дивлюся на нього витримуючи його погляд сповнений гніву й важко ковтаю комок у горлі. Серце калатає у грудях з силою відбійного молотка.

— А чого ти очікував? — Сичу. — Що я поклонюся та скажу, що готова померти заради тебе? Що я хочу бути ключем?

— У тебе немає іншого виходу, Анно!

Меч зникає назад у піхви, а факел сам мчить у руки воїна. Раптом бачу, як по землі біжить пацюк, виляє довгим голим хвостом й світить червоними очима у темряві. Чого-чого, а пацюків я боюся найбільше у житті, імовірно навіть більше, ніж усіляких там воїнів. Крик сповнений страху сам виривається з горла, починаю підскакувати на місці, а пацюк все наближається. Рейнар явно не розуміє, що відбувається, а я не знаходжу іншого рішення, крім як кинутися до нього, мого ворога, та повиснути на його руках.

Підтискаю ноги під себе й вишу на шиї мага, який від несподіванки підхоплює на руки й притискає до себе розглядаючи мене шокованим поглядом.А потім починає реготати, й каже:

— Виявляється безстрашна дівчина з іншого світу боїться пацюків?

— Тільки не став на підлогу, — шепочу, важко дихаючи. — Благаю. Цей страх сильніше за мене.

— Тепер, якщо ти будеш не слухняна я буду запускати у твою кімнату пацюків, — лукаво посміхається й наші тіла переносяться у мої покої.

Від подиву, що це відбувається так швидко, ще якийсь час обіймаю чоловіка за шию, і лише потім розумію, що ми вже не у підземеллі, отже і пацюки зникли. Відпускаю його та швидко відплигую на кілька кроків назад.

— Дай ворогу знання про себе і страхи, як він ними скористується. — Бурчу.

— Саме так, Анно, — хмикає Рейнар.

Дивлюся на балкон, за яким немов витанцьовує сірий туман закликаючи підійти ближче, зазирнути у нього та спробувати відчути, що ж таке, це Дике Марево. Обходжу воїна та виходжу на балкончик, тримаюся руками за кам'яні поручні та вдивляюся в імлу. Вона приваблює увагу срібними нитями у своїх кольорах та відтінках. Обертаюся та дивлюся на Рейнара — поруч з ним в'ються ті самі тіні срібного кольору, єднаються з його тілом, немов він і імла частина одного цілого. Можливо так і є, тим паче, що Марево має душу. Це так дивно та якось неправильно для мене. Я просто не можу цього зрозуміти, що щось природне має душу, немов живе….

— Тобі не втекти, — спокійно каже тримаючи на мені погляд зеленої криги. Натягує капюшон глибше на обличчя. — Ні я, ні Марево не відпустимо. Прийми це.

О, я прийму. І чудово це розумію. Але казати про це не обов'язково. Відвертаюся та розглядаю обриси густого лісу за імлою, що тягнеться від неба до землі сірим туманом. Я знаю, що вибору у мене немає, та й навіть якщо втечу, то мені нікуди повертатися. Тому я залишуся задля того, щоб зламати усі плани Мор'одока, залишуся, щоб не принести жертву на вівтар у їх свято дня і ночі.

— У підземеллі була Аланія, — кажу й повертаюся у покої, — де вона?