Глава 6

— Якщо ти зробиш хоч щось, що зруйнує мої плани, хоч якось завадиш мені дійти до мети, Анно, — жорстко шепоче прямо в обличчя сильніше стискаючи за підборіддя, — то твоє життя обірветься так і не почавшись...якби шкода його не було! 

Нарешті він відпускає й встає. На кілька кроків відходить, залишивши сидіти поруч з каміном. Чомусь пригадуються слова Аланії, які вона сказала у підземеллі. Рейнар був диким воїном, тому й назва палацу Дике Марево. І з його поведінки я розумію, що дівчина казала правду.

Важко все це переварити й не збожеволіти. Я випала в іншу реальність, а з неї потрапила в ще одну, прокляту Консиліумом й стала жертвою воїна, його ключем до свободи. Тільки ніхто не питав чи хочу цього. Мені просто вказали на це, тому що мене обрала імла! Але як можна слухати імлу? Трясця! Це ж просто туман, бездушний, беземоційний, природне явище...

Ідіотизм!

Спостерігаю за Рейнаром, який крокує до свого ліжка на інший бік кімнати. Чоловік знімає сорочку й ставить склянку з напоєм на тумбу поруч. Дико знати, що він добровільно п'є отруту. Для чого йому це? Намагається вберегтися від Консиліуму?

Ну нічого. Я не дам себе ображати. Нехай він сильніше, нехай я у його полоні, і лише людина, без магії, але це не означає, що я буду йти як вівця на забій! Хоче, щоб одна з нас стала ключем? Хоче жертовності? Я йому покажу жертовність! Рейнар Мор'одок ще пошкодує, що я потрапила у його палац завдяки клятим мужлаям з лісу!

На власний подив мій погляд все ще на міцній спині воїна. Чоловік повертається обличчям й ліниво розглядає мене. Здається навіть на такій відстані бачу як полум'я танцює в його зелених очах, перетворюючи його погляд на щось магічне. Теж встаю з підлоги й на крок відходжу від каміна. Я не знаю, що робити далі, Рейнар дізнався те, що хотів, сказав те, що хотів, тож напевно мені час йти.

Швидко, воліючи врешті вибратися з цих імператорських покоїв, біжу перебираючи ногами у сукні до дверей, але як тільки рука торкається ручки, тіло кам'яніє й наче перетворюється у статую.

На мить забуваю як дихати, а потім повільно повертаю голову до воїна. Стоїть, нахабно посміхається, ніби це смішно, й демонстративно стискає пальці у кулак. Тільки зараз краєм ока помічаю шрами на грудях. 

— Кудись зібралася, Анно? — Уїдливо протягує. Моє тіло відпускає разом з тим як він розтискає пальці.

— До себе, — фиркаю. — Чи тобі хочеться , щоб я станцювала?

Вигинає здивовано брови, а потім хмикає.

— Що ж, напевно я не проти, — протягує та йде на мене. — Любиш танцювати, Анно?

— Я пожартувала...— лепечу невпевнено.

— Пізно. У Мареві потрібно відповідати за свої слова, а ти вже давно хочеш це зробити, чи не так?

Його голос, на перший погляд, спокійний, але я чую у ньому загрозливі нотки.
Чоловік опиняється поруч зі мною, хапає за руку та тягне за собою. Я ж навіть пручатися не можу, хоч і хочу. Тіло немов не моє, наче належить не мені.

Рейнар підводить нас до ліжка. Сам сідає на нього й відпустивши, наказує:

— Танцюй.

— Не буду. — Хмурюся. З кожною секундою моя впевненість у собі тікає крізь пальці, наче вода.

— Анно, — втомлено протягує, — у мене немає настрою терпіти твої забаганки. Ти ключ, і поки тебе це рятує. І все. Це єдина причина та пояснення тому, що ти жива. Танцюй!

— Ні!

Силуюся зробити крок назад, та не вдається, Рейнар тримає мене своєю магією.

— Ну гаразд, — каже, і я видихаю з полегшенням, — тоді...вставай на коліна.

— Що-о-о-о?

Один погляд крижаного зеленого кольору і моє тіло вже на колінах перед чоловіком. Один помах його пальців і я відчуваю, як шию стискає мотузка, якої навіть не видно.

— Що це? — шепочу налякано.

— Будемо навчати тебе правилам гарної поведінки, — байдуже кидає. — Ключ має вміти витримувати все, вважай це першим тренуванням, Анно. Я не роблю ставку на тебе, але якщо ти переможеш, я матиму контроль над тобою. — Він навмисно це каже, щоб побачити реакцію. І вона є. Не вмію я себе стримувати. Гнів вже бурлить у крові.

Хапаюся руками за невидиму мотузку й тягну її, щоб дати змогу почувати себе краще, але кожна спроба робить все навпаки. Наче Рейнар навмисно бавиться зі мною, і стискає її на горлі сильніше кожного разу, як все ж вдається послабити тиснення.

— Ти шматок лайна, а не імператор! — Гиркаю й здаюся. Руками впираюся у підлогу, прямо поруч з ногами у черевиках воїна. — Правильно тебе тут запечатали!

— Краще вам замовкнути Анно, — лукаво промовляє. — Інакше мотузка може ніколи не зникнути.

Підіймаю на нього очі й з ненавистю дивлюся в обличчя. Рейнар грає. Він забавляється зі мною.

— Тоді ти втратиш свій ключ, і так тобі й треба!

— Скільки не покірливості, Анно. Скільки емоційності. Не даремно імла обрала тебе і показала свою суть. Ти ж бачила, так?

— Це була імла?

— Це була її душа, Анно. І не змушуй мене йти на крайні міри, вони тобі не сподобаються! У мене немає вибору, на жаль...

Несподівано світло зникає, навіть вогонь у каміні гасне і я опиняюся в повній темряві. Навколо завмирає тиша, дихання Рейрана не чути, наче він не живий, лише здається, що щось холодне повільно й млосно тягнеться навколо та торкається мого тіла. Здригаюся і розумію, що мені страшно. Дуже-дуже страшно. Зараз емоційно мені гірше, ніж у підземеллі.

— Рейнар? — Шепочу. Торкаюся пальцями шиї й розумію, що невидима магічна мотузка все ще там. — Це жарт?

Темрява немов починає розсіюватися, у її колір додається сірий, який тонкими смугами вимальовується у повітрі, а потім все спалахує яскравим світлом. Від неочікуваності підплигую на місці.

Тепер все, як і кілька хвилин назад: всюди горять свічки, полум'я у каміні танцює свій власний танець, а воїн сидить на ліжку. Його погляд спокійний, і повністю зосереджений на мені. Зелені очі дивляться уважно, немов вивчають мою реакцію на навколишні подразники.