Глава 5

Рейнар звертає мою увагу на себе питанням. Звідки я? Ха, якщо скажу не повірить. А можливо… можливо повірить. Якщо у них магія — реальність, якщо палац на межі якихось там світів, чи де він там — реальність, то і переміщення мене з одного світу в інший — те саме — реальність.

Розглядаю шрам чоловіка. Цікаво, звідки він його взяв? Чи не тоді, коли Консиліум його запечатував у мареві? Я розумію ненависть, а вона точно є, до Консиліуму. Як згадаю Юстаса, потенційного чоловіка, то одразу погано. І це я його ще в очі не бачила. Ехх...потрібно було тікати з Вальтусом, можливо тоді не було б ніякого Дикого Марева, та усіляких Імператорів.

— Чому саме таке питання? — Питанням на питання.

Воїн робить кілька кроків. Ліниво проходить до каміна, бере з маленького столика графін та наливає собі пійло у склянку. Повільно робить ковток за ковтком й спершись на кам'яний виступ каміну та розглядаючи вогонь, каже:

— Питання ставлю я, леді Анно, а ви, як ключ, відповідаєте на них.

— Я не збираюся бути ключем. — Відрізаю.

— Але ви вже є ним, — безкомпромісно заявляє. — Тому підкоріться та схиліть голову перед тим, що чекає на вас.

— Якби я підкорювалася усьому, що відбувається у моєму житті, то зараз була б дружиною Юстаса Естофа.

Ця відповідь міні перевірка реакцій Рейнара. Але він мене розчаровує й нічим не видає свого знання мага з Консиліуму, немов йому байдуже на все, жоден м'яз не здригається.

— Ти не відповіла на питання, — вкотре переходить на ти.

— Хіба? — Відверто дивуюся, нахабнію, розслабившись від тепла вогню, й підходжу до каміна та сідаю на диван.

— Юстас і ти ніяк не пов'язані, — впевнено каже воїн, — тож питання актуальне.

Рейнар навіть не звертає уваги, що я вже сиджу, і взагалі наливаю собі його пійла в другу склянку. Він навіть не звертає на мене увагу. Тож щедро обдаровую себе пійлом та відставивши графін роблю ковток й одразу давлюся. Та щоб тебе! Рідина обпікає горлянку, потрапляє не в те горло, і я починаю кашляти. Легені буквально горять, задихаюся, хриплю, а цей клятий імператорчик все ще вдає з себе статую.

— Допоможи, — хриплю.

Нарешті він звертає на мене увагу й весело хмикає. Чесно кажучи, якби я не вмирала від задушшя, то навіть помітила б щирий сміх цього ідіота, але я таки помираю. По-чесному!!!

— Леді Анно, — присідає навпроти мене, відпиваючи зі своєї склянки, поки я активно жестикулюю показуючи на горло, — перед тим, як щось брати у Дикому Мареві, варто запитати. Люди та маги сприймають одну й ту саму їжу по різному. Те, що підходить мені, не підходить вам за простої причини, ваше тіло не вміє справлятися з отрутою у їжі, яку я вживаю кожного дня.

Господи, ніколи не була вірянкою, але зараз готова повірити, бо цей нахаба явно не збирається допомогти, він взагалі насміхається та забавляється. Ох, придушу гада!

— Задихаюся...— хриплю.

— Води? — Лукаво підморгує й дивиться на моє обличчя. А я впевнена, що зараз нагадую помідор.

— Т-а-а-к…

— Так звідки ви, кажете? — Запитує знову, вирівнюється, та відходить, а через мить повертається з водою.

Знову присідає переді мною й тримаючи воду дивиться в очі очікуючи відповіді. Та щоб тебе!

— Земля, Україна, чув таке?! — Гиркаю, вихоплюю воду та жадібно п'ю. Ковток за ковтком, та легше не стає, чомусь. — Не допомагає. — Хриплю.

— Я знаю, — задоволено протягує й раптом відчуваю, як повіки стають важкими, імла навколо згущується, а я сама поринаю у темряву.

Дивно, та опиняюся у місці, що повністю оповите імлою. Вона сріблом виблискує усюди, де тільки можна, в'ється, як дим, навколо ніг, огортає тіло своїм вогким дотиком й навіть шепоче… Відчуваю її, як щось живе. Озираюся у різні сторони, та нічого не змінюється, я стою незрозуміло де, як і чому, поки насправді моє тіло лежить у покоях Рейнара. Це я чомусь дуже чітко знаю та розумію.

— Ей?...— вигукую і мій крик розноситься відлунням по місцевості.— Рейнар?!

Паніка повільно, але впевнено захоплює свідомість. Я дуже чітко усвідомлюю, що це не сон, а реальність. Тільки вона якась дивна, порожня і моторошна.

— Клятий недоімператор! — Бурчу собі ніс.

Страшно поворухнутися навіть, тож продовжую стояти на місці. Раптом перед очима з'являється обрис людського тіла у якомусь балахоні. Інтуїтивно тягнуся до тіні рукою, але пальцями хапаю лише повітря.

— Ау?! — Чомусь дивлюся на небо, якого тут немає, над головою лише сіра імла, така ж як і всюди.

— Слухай, ти, Імператор недороблений, я тут не збираюся стирчати вічно! Що ти зробив зі мною після того, як просто зажлобив напій? Тому що я знаю, що це нереально!!!

Наче по бажанню мене витягує з цього дивного місця. Різко розплющую очі й бачу над собою яскраві зелені очі, що пронизують до самих глибин душі. Повільно, важко дихаючи, немов тільки що бігла, переводжу свій погляд на шрам, з нього на чуттєві уста воїна й довго не думаючи даю чоловіку ляпаса!

— Як ти вже встиг помітити, Імператоре, — роблю уїдливий акцент на його статусі, — я не звідси! І так, до леді мені далеко! У світі, звідки прийшла я, жінка така ж сильна, як і чоловік! Тому знаєш, що?! — Гиркаю та сідаю. Рейнар відсторонюється та присідає на ручку диванчика так і тримаючи у руках склянку. — Пішов ти!

Погляд воїна миттєво стає крижаним, відчуття, ніби на мене виливають відро холодної води. А потім чоловік тихо, але впевнено та твердо каже:

— Того світу більше не існує, Анно, тому що ти тут. Ти ніколи не повернешся додому. Ніколи не станеш тією ким була. Ніколи не зможеш стати вільною від чоловічого впливу. Наш світ інший, думаю встигла помітити, якщо мала стати дружиною Ардена Естофа. Наш світ підкорює жінку, а якщо вона опирається — знищує. У тебе немає вибору. І не буде. Від того моменту, як імла обрала тебе — ти моя. Від того моменту, як імла торкнулася тебе — ти належиш мені. Твої спогади минулого повільно зникають, чи не так?