Глава 4

Як тільки ми опиняємося на чомусь на кшталт оглядової площадки, де видно безліч камер внизу та дівчат у них, навіть у темряві, мені зав'язують очі й тягнуть далі. Ніхто не хвилюється, що ноги пересувати у цій дурній сукні взагалі не вдається. Ніхто не думає, що я навіть не бачу куди йду. Мене просто тягнуть ніби порося на забій.
Круте порівняння!

Спочатку я ще пробую порахувати якісь повороти пригадавши розумних героїв у кіно, але потім плюю на це діло. Я явний гуманітарій, тож немає сенсу намагатися. Вибратися мені навряд чи вдасться, хіба що тільки прокинутися.

Нарешті мої руки відпускаються й стягують пов'язку з очей. Але не встигаю й кліпнути як насильно ставлять на коліна штовхнувши на тверду кам'яну підлогу. Підіймаю обличчя й уважно розглядаю все навколо. Ми явно знаходимося у тронному залі, адже прямо переді мною нахаба з зеленими очима та шрамом, сидить на троні, ніби справді король, а поруч стоять ще два капюшони. Їх облич я так і не бачила.

Стіни світлого кольору, підлога викладена якимось візерунком, це не просто камінь, а щось на кшталт кахлю, принаймні на вигляд. По обидва боки від мене столики та диванчики чорних кольорів, на столиках фрукти, і все. Ну й позаду мене двоє вартових з закритими обличчями. Прямо пунктик у людей, капець.

Вирівнююся, хоч все ще стою на колінах, та дивлюся на воїна перед собою. Він поважно та ліниво розвалився на троні точно знаючи про свою красу, попри шрам, бачу це дуже чітко. Не одного такого самозакоханого індика я ставила на місце. Дивлюся на нього майже не кліпаючи. Чесно кажучи у нас явно відбувається бій характерів, адже й він не відводить очей, ще й зухвало посміхається, немов весело йому.

Фиркаю. Голосно, зухвало, не так, як леді. Але й леді я не встигла побувати, тож чому тут дивуватися?
Рейнар закачує очі й вигнувши брови дугою хмикає. Його усмішка розповзається ще більше, стає ширшою й показує білі зуби. Він явно користується пекельною магією, щоб тримати їх у такому стані.

— Якщо ти думаєш, що я за тебе помру, то помиляєшся. Відпускай мене! — Вимагаю й продовжую дивитися прямо на нього. Прикушую язика злякавшись, що занадто зухвало, але потім розумію, що якщо вже помирати, то яка різниця коли? Я дійсно не збираюся помирати за когось, максимум за себе кохану.

Воїн давиться й починає кашляти, але одразу опановує себе. Здивовано оглядає та встає з трону. Ага, так тобі, не очікував?

Крокує до мене тримаючи одну руку на поясі з мечем. Ну й показушник, думає налякати? Щось я вже й так перелякана до смерті, пережити підземелля, то вам не раз плюнути.
Зупиняється прямо переді мною. Одразу відчуваю важкий дотик двох рук вартових позаду, що поклали долоні мені на плечі й ледь не припечатали до підлоги.

Воїн бере моє обличчя рукою й стискає підборіддя пальцями. Хмуриться і явно не розуміє якого чорта я ось така. Так-так, то тобі не бідних дівчат туманами ганяти, сучасна дівчина готова до всього і виживає у будь-яких умовах!

— З Дикого Марева ніхто не йде просто так, — вкрадливо протягує й тисне пальцями ще сильніше. — Або заради свята, або вже мертвими.

— Не здивував! — Фиркаю й приховую те, наскільки мені насправді страшно.

— Ти помреш, або просто так, або за мене, тільки тобі обирати. — Продовжує.

— Вау, оце так пропозиція, я навіть не знаю, що обрати. Стільки варіантів і всі для мене.

Оуч, здається у Рейнара зараз буде приступ. Я вже бачу, що у нього починають здавати нерви. Ну, перевірмо наскільки ти витривалий, і що мені буде загрожувати.

— Жарти світ не врятують, — ліниво протягує. — Не знаю звідки така, але якщо імла обрала тебе, отже, якимось чином ти підходиш. Смійся, через тиждень смішно не буде.

Хитає головою й продірявивши на останок зеленою кригою вказує на двері. Вартові, як по команді, хапають мене та тягнуть за собою. Цього разу не пручаюся, та й навіщо, якщо вони сильніші мене?

Але, як не дивно, очі не зав'язують, та й у підземелля здається не тягнуть. Натомість ми підіймаємося сходами в одне з темних крил палацу та заходимо у велику кімнату. Тут є шафа, ліжко, стіл, вікно, що цікаво, та штори, котрі ділять простір на дві частини. Мене зустрічає жінка років п'ятдесяти на вигляд, у сірій сукні. Вона кланяється й приймає з рук вартових у свої. Оце вже дивно. Що, ніхто не боїться, що втечу? А як же розум, і взагалі просто подумати? Чи до мене у дівчат за триста років жодного разу не було подібної думки? Оце так пропащі, нічого не скажеш.

Йду за жінкою з темним волоссям й подумки складаю план. Зараз про мене попіклуються, а потім я трішки роздивлюся палац й втечу. Через вікно плигну, якщо знадобиться. Але сидіти тут і чекати смерті точно не буду.

Ех, мені б сюди ту блонді, я б їй тим чаєм по голові разів десять настукала!

Спочатку мене мовчазним наказом змушують прийняти ванну. І буду відвертою, вона шикарна, особливо враховуючи холод та сморід підземелля. Вода прозора, з пелюстками квітів яскравого синього кольору, і пахне фантастично. Після купання жінка допомагає одягнути халат-сукню, довгу, з ніжної тканини, та саджає за маленький столик. Там на мене чекає ароматний чай й спечене домашнє печиво у формі місяця та сонця. І воно настільки смачне, а я голодна, що на якусь мить я забуваю про химерність свого положення. Забуваю про те, що палац оповитий імлою як ззовні, так і зсередини. Забуваю про власне бажання втекти. Все вилітає з голови і залишається лише одне бажання — відпочивати. Тож після чаю я вмощуюсь на м'якому широкому ліжку з оксамитової тканини й солодко засинаю.

А от прокидаюся від того, що мене нахабно будять. Розплющую очі й шоковано оглядаю вчорашню служницю. Трясця! Не сон! Всі події не сон! Повільно сідаю, а потім встаю й підкоряюся її бажанню перетворити мене на принцесу. І після того, як сукня на мені, а моє довге чорне волосся заплетене у косу, вартові у капюшонах виводять з покоїв.

Ми знову крокуємо світлими коридорами, що опиває марево. Імла здається блукає тут на кожному кроці, вимальовує власні візерунки й ховає закутки палацу у собі. Та дізнаватися, що ж то за закутки, мені зовсім не хочеться. Тож крокую вперед роздумуючи над тим куди ж мене ведуть.