Глава 3

Не знаю скільки часу проводжу у повній темряві, але сирість та холод встигають проїсти до кісток у буквальному сенсі, і ця клята сукня зовсім не рятує. Складається враження, що тканина навпаки ще більше намагається мене заморозити. Обіймаю себе руками та спираюся спиною на холоду кам'яну стіну. Від неї тягне холодом, але рухатися в якийсь бік боюся, хто знає на що можу натрапити.

Раптом десь неподалік чую якісь рухи. Прислухаюся, а потім тремтячим голосом запитую:

— Хто тут?

У відповідь тиша. Страх тепер разом з холодом біжить тілом й виступає сиротами на шкірі. Не помічаю, що вже тремчу, та пояснити від чого більше й собі не зможу.

А потім темрява зникає й за ґратами опиняється той самий вершник з зеленими очима. Він тримає факел у руках, одяг не змінився, той самий плащ з капюшоном, чорні штани та чоботи до колін. Помічаю на поясі відблиск металу, але не дозволяю собі зрозуміти, що це. Просто страшно усвідомлювати, що ніякий це не сон і переді мною дійсно стоїть воїн з мечем у піхві.

Відповзаю від нього назад начхавши на пацюків і можливі страшні неприємності позаду. Руками торкаюся гнилого сіна й ховаюся у напівтемряві камери куди не дістає світло факела.

Мій погляд фокусується на вогні, що тріпоче під подихом підземельного коливання повітря. Його язики танцюють й вимальовують загрозливі тіні кидаючи їх на стіни позаду мене.

Відчуваю на собі мовчазну цікавість воїна, але перевести погляд на нього все-таки боюся.
Я все ще не усвідомила, де я. Все ще не знаю хто я тут. Гаразд, насправді я взагалі нічого не усвідомила і усвідомлювати не хочу. Все, чого хочу — додому.

— Як твоє ім'я? — Запитує воїн крижаним тоном.

Здригаюся й все ж таки відводжу погляд від вогню та дивлюся в його обличчя. Мені стає ще страшніше. У тінях його шрам виглядає моторошно.

— Анна. — Коротко кидаю. Чому не називаю себе Катрелія? Навіть не знаю. Гадаю тому, що я Анна, а не якась там Катрелія.

— Звідки ти? — Знову цей тон, наче я набридла йому до смерті.

І що я маю відповідати на це питання? Ну дійсно? Привіт, я з України. А-а-а-а, ти не знаєш такої країни? Ну...не біда, її ще певно немає. Або у цьому клятому новому світі її й не буде! Ах, як тут опинилася? Та просто! Чаю, блін випила на вечірці!

— Не пам'ятаю, — відповідаю натомість порадившись з внутрішніми тарганами у голові.

Воїн зіщулює погляд, але нічого більше не каже. Світло миттєво гасне і я знову у повній темряви. Ні тобі кроків, нічого, щоб вказало на те, що він пішов.

— Ей! — Вигукую. — Не залишай мене тут!

У відповідь тиша.

Панічно підхоплююся й підбігаю до ґрат. Хапаюся руками за них й пробую струсити, та метал не піддається. Хоча, чого я очікувала, так?

— Гей! Тільки спробуй мене тут кинути!

Паніка від страху накриває з головою. Та що ж це в біса таке? Якого хріна, от реально, якого нафіг хріна я тут роблю???

— Він не прийде сьогодні.

Жіночий голос десь з-за кутків цього смердючого підземелля змушує замовкнути. Так і тримаю руками металеві палиці й кажу:

— Я тут не сама?

— Ні. — Голос жінки чи дівчини звучить втомлено.

— Хто він? Де я?

— Якщо вірити у легенду, то у палаці, яке називають “Дике Марево”.

— Дике, що?

— Марево, — терпляче повторює незнайомка.

— Марево, — смакую слово. — Чому так? Навіщо?

Здається зараз мене зненавидять за тисячу і одне питання.

— Ти не з нашої Імперії? Тому що тільки лінивий не знає легенди, що шириться землями про Марево.

— Не з вашої, — тихо кажу.

— Я чула, що ти не пам'ятаєш хто ти, але ж ти збрехала, чи не так?

Закусую губу й відпускає нарешті металеві грати. Сідаю на гниле сіно, підтягую ноги до себе.

— Насправді я дійсно не пам'ятаю хто така. Тільки ім'я.

Боже, оскар мені за трагічність у голосі.

— Триста років тому палац воїна та нащадка імператора — Рейнара Мор'одока Великий Консиліум запечатав у вимірі, що співіснує з нашим. Кажуть, що всі ці роки Рейнар виконує завдання Консиліуму, щоб мати змогу повернутися у наш світ та сісти на законний трон імператора й посунути чинного імператора.

— А чому Консиліум його запечатав? — Зацікавлено протягую. Знову цей Консиліум, це не там Юстас Естоф часом працює, чи чим вони займаються?

— Знову ж таки, кажуть, що Рейнар Мор'одок був занадто сильним воїном та магом, який порушив головне правило нашої Імперії — не черпати силу у пеклі. Наші маги мають дари від Землі. Консиліум його боявся і спільними зусиллями змогли його запечатати. Але він законний нащадок, тож їм довелося залишити йому шляхи повернення.

Тепер зрозуміло звідки я знала, що Вальтус маг, тут всі напевно такі.

— Що легенда каже далі?

— Рейнар має знайти ключ до виходу. Для цього марево через яке ти й потрапила сюд,и втягує дівчат на його території. І тут вже він проводить змагання, яка дівчина виживе, та й стане ключем до його порятунку.

— Як? — Щось мені не подобається все це. Не дивно, що кінь мене кинув! Злякався. Я б на його місці теж боялася.

— Вона повинна у свято дня і ночі, що відбувається раз на десять років принести себе у жертву заради Рейнара.

— Пфф...— фиркаю. — Тепер зрозуміло чому він вже триста років тут сидить.

— Так. Тому що потенційні ключі помирають на його змаганнях. Він випробовує їх на мужність, жертовність… Та й Імператор Окен робить все, з Консиліумом, щоб Рейнар не зміг знайти вихід і назавжди залишився у Мареві.

— Отже, його покарали за те, що він був сильним і користувався магією не притаманною вашій імперії? — Підбиваю підсумки. — А ми з тобою потенційні ключі й нас будуть випробовувати? Так?

— Так. І швидше за все ми помремо навіть не дізнаючись чи зможемо його врятувати.

— О, ну чудово! — Хмикаю.— Наче комусь хочеться за нього померти! Він же з першої зустрічі викликає антипатію. Я навіть не встигла слова мовити, а мене у підземелля, а коли таки ляпнула, то ще і їжу і воду скасували.