Глава 2

З кожним метром я все далі від палацу. Попереду ліс і я націлююся туди. Сподіваюся, що всі будуть думати, що я поскакала гуляти. Дупа горить вогнем, коню теж явно не подобаюся у ролі вершниці, але що ж поробиш, всім не вгодиш.

— В-и-и-и-б-б-ач, — протягую й голос обривається після того, як мене вкотре підкидає до верху.

Боже, та ці леді герої, якщо вміють скакати на конях, тому що у мене вже все болить. Спину доводиться тримати рівно інакше просто впаду, пальці горять вогнем від того як сильно стискаю повід, ноги тремтять від напруження, адже хоч якось потрібно тримати своє тіло у нормальному положенні.

Обертаюся й видихаю. За мною ніхто не мчить. Це добре. Отже, ніхто не знає, що Катрелія втекла. Так, блін, досить себе називати так, врешті у мене теж є ім'я.

Кінь галопом вбігає у ліс й гілки дерев починають бити по обличчю. Забуваю про те, що я взагалі, як виявилося погана вершниця й відпускаю повід та починаю рятувати обличчя від гілок. І дуже даремно.

Кінь пришвидшується, забігає у саму гущу лісу оповитого туманом. Він стелиться по землі густим та товстим шаром, ковзає поміж дерев і я розумію, що тепер навіть не знаю з якого боку лісу опинилася тут. Кінь зупиняється й завмирає на місці. Страшно стає. Здається йому і мені. Лісова тиша дарує можливість почути власне серцебиття від якого стає ще більш моторошно. Піт стікає по спині під тканиною сукні та корсету, руки й ноги тремтять.

Несподівано кінь зривається з місця, а я випадаю з сідла. Боляче падаю на землю й скрикую від болю. Тварина тікає, тож залишаюся так і лежати на спині й не рухаюся відчуваючи холодний дотик туману.

Не знаю скільки часу так проходить, та явно більше кількох годин, адже небо, що загубилося у верхівках дерев повільно стає тьмянішим, втрачає блакитний відтінок й зафарбовується у сірий.

Встаю на ноги, струшую з сукні гілки й озираюся, подумки проклинаючи все на світі, і коня в першу чергу. Ну якого ж біса, а? Це точно не сон, бо я вже давно б прокинулася! Озираюся, навіщо, запитаєте? Не знаю, може думаю, що тут неподалік люди, які допоможуть. Раптом починає лити дощ. Вау, ще краще, просто супер: одна у темному лісі, в сукні, поміж дерев та туману, що може бути ліпше за цей чудесний відпочинок?

Починаю крокувати, вперед, а може й назад, тільки вищим силам це відомо. Холодні краплі торкаються обличчя шкіри й пронизують холодом. Наче гірше не могло бути. Ще якийсь час я блукаю поміж дерев та туману, як раптом у нічній темряві бачу вогник світла. На щастя дощ вже припинився, тож хоч якось стало краще. Потрібно бачити з якою швидкістю мчу туди, в голові набатом вистукує власний крик “Рятуйте, хто може!”, а поки його стримую, просто біжу. Кілька разів ледь не падаю, та вчасно хапаюся руками за дерева. І нарешті досягаю вогнику — це багаття посеред лісу. Навколо нього сидить кілька чоловіків, поруч з ними стоять коні та дерев'яні повозки. Вони п'ють, сміються, й щось весело розповідають одне одному. Крадькома підбираюся до них, але гілка під ногами зрадницьки хрустить, тож незнайомці замовкають та починають оглядатися.

З думками, що мене зараз нагодують та допоможуть виходжу на світло, до них.

— Ооо...— вигукує один з них, — хто тут у нас?

Не встигаю і слова сказати, як один з чоловіків з мокрим від дощу волоссям опиняється поруч й оглядає мене з ніг до голови. Зупиняюся й дозволяю це. Уявляю як зараз виглядаю: брудна, мокра, нещасна. Живіт бурчить тонко натякаючи, що леді була б не проти повечеряти. І чому я про це не подумала раніше? Могла ж взяти якісь їстівні припаси!

Чоловік повільно обходить мене й усміхається демонструючи чорні зуби.

— Втекла з якогось палацу, дівчинко? — Грубий голос звучить підозріло.

— Т-т-так, — тремтячим голосом, — і дуже голодна. Не поділитеся?

Регіт викликає подив.

— Поділитися? — Питає один з них.

— А що тут такого? — Фиркаю нахмурившись.

— Дійсно, що тут такого! — Регоче третій.

Бачу над вогнищем каструлю чи то котел якийсь, поняття не маю, у якому солодко бурлить апетитна жижа.

— Я загубилася у лісі, — ціджу, — мій кінь втік! О, я можу заплатити! — Згадую коштовності чесно викрадені у самої ж себе.

— Заплатити? — Чоловіки ледь не одночасно дивляться на сумку на поясі.

— Тааак! Заплатити!

Пхаю руки у неї й дістаю ланцюжок з камінчиками.

— Інша справа, — радісно вигукують. — Тоді ми з радістю поділимося вечерею.

Не встигаю й слова сказати як мене оточують з усіх боків, сумку зривають з пояса, а руки заводять за спину й зв'язують. Б'юсь, кусаюся, кричу.

— Так несправедливо! — Гиркаю. — Пустіть! Пустіть, придурки!

Мужлаї навіть не звертають уваги. Один з них хапає мене за руки й штовхає у віз.

— Сиди тут!

— А їсти? — Сичу.

— Хм, — хмикає й жбурляє в обличчя шматок сухого хлібу. — Спробуй поїсти!

— Козел!

Та цей брудний представник чоловіків не чує. Вони знову розсідаються навколо вогнища, перебирають мої коштовності, й тішаться вдачі та дарунку небес. Гади!

У роті сухо від спраги та голоду. Кривляюсь дивлячись на брудний шмат хліба, плюс руки зв'язані за спиною, але огида ніщо у порівнянні з голодом, тож нахиляюся та хапаю зубами хліб. Бридота!
Прожувавши хліб розумію, що з'їсти до кінця не вдасться якби не старалася. Кидаю погляд на чоловіків й розумію, що в принципі маю непоганий шанс втекти, врешті, у мене тільки руки зв'язані, а не ноги, хоча з цією клятою сукнею...можна сказати, що й ноги обмежені у рухах.

Помічаю, як туман якого так злякався кінь-зрадник стелиться густим маревом по землі, пливе повільно, викликаючи тремтіння та страх. Напевно це єдине, що лякає у цьому лісі найбільше. Його темно-сірі рухи та коливання у повітрі змушують забути всі думки, всі бажання, а коли туман піднімається навіть на повозку — засинаю.

Прокидаюся від того, що тіло підкидає й нещадно болить. Відкидаю тканину, якою накрита неначе труп, й сідаю. Від шоку і слова вимовити не можу. Ми у дворі якогось палацу. Навколо туман, немов він частина стін будівлі, що нависає наді мною загрожуючи у будь-яку мить повалити весь свій гнів.