Глава 1

БЕЗКОШТОВНО

— Леді Катрелія, благаю, дозвольте стати вашим чоловіком!

Юний маг стоїть переді мною на колінах у моїй кімнаті й простягає мені обручку у тремтячих руках. Руде волосся чоловіка, лежить прямим пасмами й сягає талії, погляд блакитних очей сповнений віри у себе, а на поясі короткий кинджал для ритуалів.
Хмурюся. Піджимаю уста як всі нормальні розбещені леді відкинувши зайві думки й хмикаю думаючи, що це сон:

— Вальтус, я не можу стати твоєю дружиною, адже ти вже наречений моєї сестри — Аладії.

— Знаю, та благаю...я кохаю тільки вас і все!

— Пробач, та ні, я не можу…

Не встигаю й слова договорити як Вальтус кидається у мої ноги й ледь не б'ється чолом у килим. Обхоплює руками ноги заховані під спідницею чарівної сукні й щось шепоче.

— Ей! — Вигукую. — Припини!

Штовхаю мага у плечі намагаючись його відчепити від себе, але він чомусь не піддається. Ей, це мій сон, якого біса?

Кліпаю, щипаю себе за руки начхавши на мага у ногах, але нічого не відбувається. Не зрозуміла, що в біса коїться тут? Чому я не прокидаюся?

Все-таки вдається відштовхнути від себе рудоволосого. Оглядаюся й не можу повірити, що сон все ще триває. Я знаю — прокинулася. Отже, маю бути вдома, та тільки ніякого знайомого інтер'єру, навпаки, якщо до цього кам'яні стіни, гобелени, та ліжко були розмиті, то тепер вони занадто чіткі.

Раптом дерев'яні двері відчиняються й у кімнату влітає чоловік: сивоволосий, років шістдесяти, але піджарий та явно сильний.

— Вальутс! — Гиркає він щосили. — А ну геть з кімнати моєї доньки!

— Але сер, — бубнить маг, і звідки я знаю, що він маг?....— Я кохаю вашу доньку. Катрелія — моя доля!

Боже, мене звати Катрелія? Катрелія???? Серйозно? Катя і Лія? Чи що це за поєднання?

— Пішов геть! — Ледь не хапає мага “батько” за вухо й витягує з кімнати. — Донечко, зараз повернуся! — М'яко каже до мене й зникає у коридорі разом з нещасним Вальтусом.

Я розгублена і шокована. Що тут взагалі відбувається? Це вже не мій сон?
Інстинктивно мчу за “батьком” підхопивши кляту спідницю вже зовсім не чарівної сукні й блукаючи коридорами опиняюся перед дверима. У їх шпаринку бачу сивоволосого чоловіка, мага та жінку з довгим чорним волоссям якого торкнулася теж сивина.

— Вальтусе, ти одружуєшся з Аладією, як назвати твоє зізнання Катрелії? — Грубо промовляє батько.
Жах! Ну і сни мені сняться! Що я вчора курила? А може пила?

— Я кохаю Катрелію! Аладія не така, вона зарозуміла та нахабна, пробачте мені, — одразу тупить погляд маг, — а Катрелія щира та добра душа…

Це я то добра? Я? Точно сон!

— Вона вийде заміж за іншого, — карбує жінка. — За Ардена Юстаса Естофа.

— За цього старигана? Та йому років більше, ніж усім тут у кімнаті! — Обурюється маг і почувши про вік мого нареченого повністю поділяю його думку.

— Тебе це не стосується, — карбує батько.

— Та він же весь у зморшках, гірше за жабу, навіть відьма не візьметься його омолодити!

— Притримай язика, маг! — Цідить жінка. — Юстас Естоф дуже поважний член Консиліуму!

— Так, пробачте міледі. Але...— тут же вигукує, — Катрелія!..

— Твоя наречена не вона, змирись! — Ледь не в один голос кажуть чоловік та жінка.

Від шоку ховаюся у якийсь темний закуток. Дихання важке, збите й швидке. Нічого не розумію. Якщо це сон, то чому я досі тут? Не може бути й по-іншому, адже вчора я точно лягала спати у своє ліжко вдома. Вечірка з новими знайомими пройшла шикарно, було багато хлопців й веселощів, тож…

Не може бути!...

Ні-ні-ні!

В голові спалахує спогад: кімната, де я знаходжуся вся у тумані від диму цигарок, що виблискує неоновими кольорами веселки. Я сиджу на дивані, тіло повністю розслаблене й раптом до мене підсідає дівчина з білосніжним, як сніг волоссям. Вона вкрадливо запитує мене на вушко чи не хочу я отримати справжній кайф й зануритися у новий світ. А я киваю. Боже, дурепа, киваю! Так і хочеться крикнути самій собі “Стій!”. В мої руки вкладають напій який випиваю одним духом. Одразу пригадую його смак:бридкий з присмаком якоїсь трави. І ось я тут, вуаля, бляха!
Невже напій міг дійсно перенести мене? Невже слова блондинки були справжніми про новий світ?
Не може такого бути. Так не буває! Не буває ж?

З думок мене вириває шум. Підглядаю з-за кутка за тим, що відбувається. Жінка, гадаю моя мати, разом з Вальтусом виходять з кабінету мого батька й прямують коридором кудись. Голова рудоволосого опущена вниз, він важко зітхає й приречено крокує кам'яною підлогою. Як тільки вони зникають виплигую з тіні та заходжу у кабінет сивоволосого чоловіка. Він сидить за великим дерев'яним столом й наливає зі скляного графину собі явно алкоголь у кухоль.

— Доню, як ти?

— Все нормально, — відповідаю й тільки зараз до мене доходить, що мова тут інша, але я її розумію.

— Батьку, — починаю нерішуче, хрін знає як до нього маю звертатися. Поправляю складки блакитної сукні й дивлюся на чоловіка. — Це правда, що я вийду за Юстаса Естофа?

Поняття звісно ж не маю, хто це, та стати дружиною, навіть у моїй хворій уяві, якогось старого, якого навіть відьма не виправить, точно не хочу!

— Люба Катреліє, ти ж чудово знаєш…

— Що так! — жіночий голос перериває чоловіка. Обертаюся та дивлюся на жінку. Пихатий погляд, гордливе обличчя та презирливість в очах. Здається вона не моя мати, адже хіба може мати так дивитися на власну дитину?

— Мамо...— протягую й жінка вигинає брови.

— Я тобі не мама, думала ти чудово це засвоїла, Катреліє, — холодно промовляє. — Леді Еллас і тільки так.

— Леді Еллас, — зціплюю зуби. Оце так попала, називається. Прямо сімейна драма. — Хіба це справедливо, що Аладія вийде за молодого Вальтуса, а я з Юстаса Естофа?

— Аладія покірлива дівчинка, Катреліє. Ти — ні. Ми з батьком вже все вирішили!

— Нічого ми не вирішили, Белло! — Гиркає за спиною батько. Все-таки цікаво як його звати?— Катрелія моя донька!