Розділ 26

Луана

Я прогнала Ітона і тепер, як остання дурна, сиджу та плачу.

Досі ми ніколи не розмовляли з ним про мою вагітність, і я була другові за це вдячна. Дитина поза шлюбом — це не та тема, яку хочеться обговорювати з молодим чоловіком. І хоч я десь підсвідомо сподівалася, що його інтерес до мене не обмежується лише дитиною від його брата, слова про те, що між нами нічого не може бути, боляче мене зачепили.

Мене вкотре вмокнули у мою потворність. І я знову — тепер, сподіваюся, уже востаннє — усвідомлюю, що на мене чекає:

Я — мати-одиначка. Значить, так тому й бути. Просто треба перестати відкривати душу та впускати туди нездійсненну надію. Треба жити реаліями.

Проплакавши пів ночі, вранці рішуче збираюся та йду до Академії. Ітон сьогодні на заняття не прийшов...

Ітон

Що робити з тією інформацією, про яку я вчора дізнався? Чи маю я повідомити Фраю, чи повинен розв’язати проблему сам?

Логічно, звичайно, йти з усім цим до брата, як до відповідального за весь цей заміс, але боюся, що я навряд чи встигну розповісти йому все. У яку саме мить Фрай мене приб’є? Там, де я розповідатиму, що проводжу вечори з дівчиною, вагітною від нього? Чи на тому моменті, де звинувачую його дружину в замовленні вбивства покинутої ним коханки? Чи він взагалі не стане мене слухати й вимагатиме не втручатися в його особисте життя?

Раніше я був певен, що добре знаю свого брата, тепер я не уявляю, чого від нього очікувати.

Отже, треба спробувати розв’язати питання з найманим убивцею самому…

Брр…

Я вирішив іти в лікарі, бо мені подобається рятувати життя. А зараз мені належить його відібрати. Згадую, що сьогодні ще не снідав, але дорогою на кухню вирішую, що кілька днів без їжі підуть мені на користь. Може, я зголоднію, мисливський інстинкт прокинеться, і я цього покидька… того… з’їм?

Щось мене починає нудити. Ні, на кухню я точно не піду.

Фрай

Дещо після балу не дає мені спокою. Якась невідповідність. Я, звісно, не лікар, але у мене виникають підозри. Я навіть збираюся піти в спальню дружини, щоб дещо уточнити, але на моє «щастя» Діана сама приходить до моєї кімнати. Схоже, виконуючи наказ короля, я був надто люб’язний із нею на балу.

— Дорогий, — муркоче молода дружина, влаштовуючись поряд зі мною на величезному двомісному ліжку, і я вкотре шкодую, що після розлучення з Арією не поставив у свою спальню вузьку армійську койку. Може, ще не пізно?

— Дорогий, я так скучила… минуло вже чотири місяці з того часу, як ми з тобою востаннє були разом, — скиглить під боком Діана.

Чотири місяці? А й справді! Саме стільки пройшло з нашої останньої, е-е… зустрічі тет-а-тет. Зараз у Діани має вже бути помітний животик. І токсикоз якраз мав би закінчитися — хоча він, власне, і не починався.

Некрилаті Боги! Мої підозри міцнішають. А якщо…

Підхоплююся з ліжка й запалюю світильники, заливаючи спальню світлом. Красуня Діана лежить у спокусливій позі, явно заздалегідь і ретельно відпрацьованій перед дзеркалом. Але я на це аж ніяк не реагую. Зараз мене цікавить геть інше

З риком повертаюся в ліжко, задираю мереживну сорочку дружини та милуюсь її ідеально плоским і абсолютно не вагітним животом. Діана скрикує та прикривається простирадлом, а я констатую факт:

— Жодної вагітності немає! І не було?

— Дорогий! Ти не даєш нам шансу! Я впевнена, якщо ми спробуємо, у нас усе вийде!

З огидою дивлюся на прекрасне тіло й гарне личко своєї дружини та не можу зрозуміти: чому вона не викликає в мене жодних тілесних реакцій?

Швидко натягую штани та, не ставши морочитися з рештою одягу, вирушаю до родового храму. Вимовляю слова обряду. Я вкотре розлучений! Звісно, король мене по голові не погладить, але терпіти цю змію у своєму будинку я більше не маю наміру.

Повертаюся в спальню і зі мстивою радістю спостерігаю, як Діана намагається повернути на місце моє родове кільце, що вперто зісковзує з її пальця.