Розділ 22

Ітон

Ми сидимо з Луаною в неї вдома, мирно п’ємо чай і балакаємо про всілякі дрібниці, коли раптом лунає стукіт у двері. Луана змінюється в обличчі та, злякано косячись на мене, йде відкривати.

Я бачу, як вона бере в посильного пакет, відразу зачиняє двері, і знову кидає на мене уважний погляд. Начебто боїться, що я побачу щось зайве. Вдаю, що нічого не помітив, але мене всередині всього перетрушує. Не впізнати нашого слугу, хлопчика-посланця, я не міг. А також пакет, який сьогодні вранці бачив на столі брата. У моєї присутності Фрай поклав туди солідну суму грошей, і на моє безмовне запитання гаркнув:

– Відкупні. Колишній.

Я тоді подумав, що йдеться про Арію і, якщо і здивувався, знаючи, що вона поїхала з новим чоловіком у гарнізон, то не звернув на це уваги. Ці гроші, дружина та життя мого брата, а не моє.

І тепер виявляється, що відкупні призначалися Луані, і вона – колишня подруга мого брата.

Некрилаті Боги! Оце так поворот!!

Луана

З Ітоном легко і весело. Чи я скучила за спілкуванням? З бабусею, а потім і з Алікою в гуртожитку ми розмовляли годинами. А зараз із подругою за день лише перекидаємося парою слів, на більше в нас не вистачає ні сил, ні часу. Й ось зараз Ітон – як ковток свіжого повітря. Я повністю розслабилася в його присутності, забувши про те, що сьогодні має прийти посильний від Фрая з грошима.

Стук у двері мене повернув у реальність, і я мало не застогнала вголос. Потрібно було вже давно випровадити Ітона! Іду до дверей, кинувши на парубка погляд, та сподіваюся, навіть якщо він і помітить посильного, то навряд чи здогадається, що в нього в пакеті!

Фрай

Сьогодні я зірвався. Проходячи повз лікарське крило, я почув розмову двох молодих сторожів:

- А ці дівчата Саамітівські, нічого собі! Я б сказав, у самому соку, – з пустою посмішкою говорить один із них.

– Тільки не кажи, що ти на ту відьму зі шрамами запал! Збоченець! – сміється другий, і я різко гальмую, забувши куди йшов.

– Ти нічого не розумієш! Подумай тільки – наскільки вона голодна з такою-то пикою, а тепер уяви, якою вона буде гарячою штучкою в ліжку!

Обидва почали реготати, супроводжуючи свій сміх вульгарними жестами, і я не витримав…

Через кілька хвилин, набігши сторожі на чолі з Діганом, важко відтягли мене від цих, якимось дивом ще живих шматків м’яса, і потягли в підземелля.

Дігану я нічого не розповів. Я просто відмовляюсь відповідати на запитання. Не збираюся пояснювати, що на мене найшло, і мовчки відвертаюсь на допитах.

На п’ятий день у підземелля спустився Ердан. Його появу я не міг проігнорувати й одразу підскочив із солом’яного матраца, на якому валявся всі ці дні.

– Мій королю… – шанобливо схиляю голову.

Ердан заходить у мою камеру і кривиться. Місце, звичайно, ще те… Але яке вже є. Та тут я трохи відпочив від світського життя. Слабка втіха, але хоч щось.

Щоправда, навряд чи найближчим десятиліттям мені загрожує взяти участь у черговому світському рауті. Як я розумію, мене, як мінімум, на північні кордони відправлять. А можуть ще й позбавити офіцерського звання.

Стою навитяжку перед королем, вкотре перебираючи в голові всі можливі наслідки моєї нестриманості.

Ердан мовчить, і я не наважуюсь порушити тишу. Дружба дружбою, але моя провина надто серйозна.

– Поясни! – зрештою, порушує мовчання, що затяглося, король.

І я опускаю голову та стискаю зуби. Що я можу сказати??

– У мовчанку граєте, офіцер Фрай? Ви відмовилися відповідати на запитання начальника королівської гвардії. Будете тепер і свого короля ображати мовчанням? – шипить на мене Ердан, який ще ніколи раніше не звертався до мене так офіційно. І в грудях щось защеміло. Здається, я втратив друга. Але крім мене ніхто в цьому не винен.

– Відповідай! – гаркає на мене король, перебуваючи вже в частковому обороті.

Він має рацію, ображати колишнього друга і свого короля мовчанням я не маю права.

Тому тихо шиплю:

– Я винен, мій королю.

Реакцією на моє шипіння став утробний рик, і я заскиглив, визнаючи безумовну владу короля.

– Я хочу. Чути. Пояснення. Твоєму. Вчинку! – карбуючи кожне слово, грізно видає король.

Ух, навчився ж! Мені раптом захотілося стати маленьким і не помітним, як тоді, у дитинстві, коли на нас гарчав король Грег – батько Ердана.

– Я чекаю!

– Вибачте, мій королю, вони образливо висловлювалися на адресу моєї Пари. І я не зміг стриматись.

Ердан повертається в людську форму й каже вже приязніше:

– Як я і припускав. Й ось треба було в мовчанку грати? І змушувати мене «вмикати короля»? Чи тобі тут сподобалося? А? Я так зрозумів, ти вирішив відпочити від молодої дружини та виходів у світ?

Оманливі веселощі в голосі Ердана не ввели мене в оману. Я чудово розумію, що все це – продовження мого покарання.