Розділ 22

Ітон

Ми сидимо з Луаною в неї вдома, мирно п’ємо чай і балакаємо про всілякі дрібниці, коли раптом лунає стукіт у двері. Луана змінюється на обличчі й, злякано косячись на мене, йде відчиняти.

Я бачу, як вона бере в посильного пакет, одразу зачиняє двері й знову кидає на мене пильний погляд. Наче боїться, що я побачу щось зайве. Вдаю, ніби нічого не помітив, але всередині мене всього пересмикує. Не впізнати нашого слугу, хлопчика-посильного, я не можу. Як і пакет, який сьогодні вранці бачив на столі брата. У моїй присутності Фрай поклав туди солідну суму грошей, і на моє німе запитання лише гаркнув:

— Відкупні. Колишній.

Я тоді подумав, що йдеться про Арію. І хоча здивувався, знаючи, що вона поїхала з новим чоловіком у гарнізон, не звернув на це особливої уваги. Ці гроші, дружина та життя мого брата, а не моє.

І ось тепер з’ясовується, що «відкупні» призначалися Луані. Вона — колишня подруга мого брата. Некрилаті Боги! Оце так поворот!

Луана

З Ітоном легко і весело. Чи це я так скучила за спілкуванням? З бабусею, а потім і з Алікою в гуртожитку ми розмовляли годинами. А зараз із подругою за день лише перекидаємося парою слів — на більше не вистачає ні сил, ні часу. І ось зараз Ітон — як ковток свіжого повітря. Я повністю розслабляюся в його присутності, зовсім забувши, що сьогодні має прийти посильний від Фрая з грошима.

Стук у двері повертає мене в реальність, і я ледь не стогну вголос. Треба було вже давно випровадити Ітона! Йду до дверей, кинувши на хлопця швидкий погляд, і сподіваюся: навіть якщо він і помітить посильного, то навряд чи здогадається, що в тому пакеті.

Фрай

Сьогодні я зірвався. Проходячи повз лікарське крило, я почув розмову двох молодих вартових:

— А ці дівчата саамітовські — нічого так! Я б сказав, у самому соку, — з масною посмішкою каже один із них.

— Тільки не кажи, що ти на ту відьму зі шрамами зазіхнув! Збоченець! — регоче другий.

Я різко гальмую, забувши, куди йшов.

— Ти нічого не тямиш! Тільки подумай — наскільки вона «голодна» з такою пикою. А тепер уяви, якою палкою штучкою вона буде в ліжку!

Обидва заходяться сміхом, супроводжуючи його вульгарними жестами, і я не витримую…

За кілька хвилин варта на чолі з Діганом ледве відтягує мене від цих шматків м’яса, які якимось дивом ще лишилися живими. Мене тягнуть у підземелля. Дігану я нічого не розповідаю. Просто відмовляюся відповідати на запитання. Не збираюся пояснювати, що на мене найшло, та мовчки відвертаюся на допитах.

На п’ятий день у підземелля спускається Ердан. Його появу я ігнорувати не можу, тож одразу підхоплююся з солом’яного матраца, на якому валявся всі ці дні.

— Мій королю… — шанобливо схиляю голову.

Ердан заходить у мою камеру та кривиться. Місце, звісно, ще те… Але яке вже є. Проте тут я хоч трохи відпочив від світського життя. Слабка втіха, але бодай щось. Щоправда, навряд чи найближчим десятиліттям мені світить участь у черговому рауті. Як я розумію, мене щонайменше на Північні кордони відправлять. А можуть і офіцерського звання позбавити...

Стою струнко перед королем, вкотре перебираючи в голові всі наслідки своєї нестриманості. Ердан мовчить, і я не наважуюся порушити тишу. Дружба дружбою, але моя провина надто серйозна.

— Пояснюй! — зрештою перериває мовчання король.

Я опускаю голову і стискаю зуби. Що я можу сказати?

— У мовчанку граєте, офіцере Фраю? Ви відмовилися відповідати начальнику королівської гвардії. Тепер і свого короля будете ображати мовчанням? — шипить Ердан.

Він ще ніколи не звертався до мене так офіційно. У грудях щось щемить. Здається, я втратив друга. І крім мене, ніхто в цьому не винен.

— Відповідай! — гаркає король, перебуваючи вже в ч астковому обороті.

Він має рацію, і я не смію мовчати далі. Тому тихо видихаю:

— Я винен, мій королю.

Реакцією на мої слова стає утробний рик, і я мимоволі схиляюся, визнаючи безумовну владу короля.

— Я. Хочу. Чути. Пояснення. Твого. Вчинку! — карбуючи кожне слово, грізно видає він.

Ох, навчився ж! Мені раптом хочеться стати маленьким і непомітним, як тоді, у дитинстві, коли на нас гарчав король Грег — батько Ердана.

— Я чекаю!

— Вибачте, мій королю… Вони образливо висловлювалися про мою Пару. Я не зміг стриматися.

Ердан повертається в людську подобу і каже вже приязніше:

— Як я і припускав. І варто було грати в мовчанку? Змушувати мене «вмикати короля»? Чи тобі тут сподобалося? Вирішив відпочити від молодої дружини та виходів у світ?

Удавані веселощі в його голосі не вводять мене в оману. Я розумію, що це лише продовження покарання.

— До речі, — веде далі король, — твоя дружина, Діаночка… мене вже п’ятий день благає відпустити тебе на традиційний бал з нагоди закриття сезону.

Я тихо стогну.

— А можна я побуду тут до початку наступного сезону?

— Ні! Я хочу покарати тебе за повною програмою! — знущається друг. — Вийдеш у день балу! Після обіду, якраз встигнеш переодягнутися.

Я тихо скиглю, а Ердан додає вже нормальним голосом, добиваючи мене:

— Не дурій так більше, Фраю. Ти ледь не вбив тих хлопців. За таке й погонів позбавляють. Розумію, що на Діану тобі начхати, але про свою Істинну подумав би… Їй що, за тобою по далеких гарнізонах тягатися?

Ердан має рацію. За той час, що я сиджу тут, я вже стільки разів лаяв себе останніми словами! Сподівався лише, що завдяки старій дружбі зможу випросити можливість відбувати покарання десь поблизу, щоб не зривати Луану з місця. Я готовий на все — хоч у каменоломні, рядовим або навіть ув’язненим, аби тільки поруч зі столицею. На безпечній для моєї Пари відстані. Про Діану за весь цей час я жодного разу не згадував.