Розділ 16

Фрай

Пересадивши дружину та її бабусю до найнятого мною екіпажу й переконавшись, що їхня подальша дорога не викличе проблем, я відразу ж повертаюся до столиці. А далі течуть монотонні будні.

Занурююся з головою в роботу. Зараз, коли служба екстреного зв’язку королівства перебуває на стадії формування, у мене справ — вище даху. Але плюсом є те, що вже немає нагальної потреби самому мотатися з депешами короля. Я набрав достатню кількість швидкісних драконів і тепер вилітаю на завдання лише з найтаємнішими та найважливішими повідомленнями.

Чергове відрядження до столиці Імперії, до імператора Саттона, добігає кінця. Я передав послання короля Ердана й можу повертатися додому. Відповіді не було, тож я вирішую затриматися в Імперії на пів дня і, скориставшись нагодою, відвідати лікарню, яку мені рекомендував Сааміт. Лікарню, лікарі якої стверджують, що можуть позбавити мою дружину потворних шрамів на обличчі.

Відвідування лікарів у мене завжди викликає неприємні асоціації, і я намагаюся уникати цього всіма силами. Але цього разу беру себе в руки. Нічого особливо втішного вони мені не кажуть, але й однозначного «неможливо» я теж не чую. Є про що подумати. Спочатку мене просять надати висновок про «глибину ураження та ступінь рубцювання». Звучить неприємно, але моє завдання — запам’ятати й точно повторити все Сааміту. І отримати від нього цей висновок. Напевно, він оглядав Луану. Крім шрамів на обличчі, я підозрюю, що Луана має й інші ушкодження.

Некрилаті Боги! Чому взагалі мене має це цікавити? Ричу на себе та тимчасово викидаю все з голови.

Повертаюся до Диких Земель, та сьогоднішню ніч уже традиційно проводжу в лісі за будиночком Луани. Я почав звикати до цього місця і вже не борюся пів ночі зі своїм драконом, а відразу з настанням темряви вирушаю до місця ночівлі.

— Пане Фраю! — майже ніжний голосок Луани намагається мене розбудити.

Але я тільки вчора ввечері повернувся з Імперії та хочу ще трохи повалятися. Клацання по носі й гучне шипіння прямо у вухо — не найрадісніший спосіб пробудження. Ричу і труся носом об траву.

— Ви не могли б прибрати своє тіло з галявини? — я не зовсім розумію спросоння, чого вона хоче, і тільки моргаю третьою повікою, трохи схиливши голову набік. — Ви прим’яли квіти розпорусу, пане Фраю. До речі, він дуже добре лікує проблеми з потенцією. Може, саме тому вас так тягне на цю галявину? — продовжує знущатися ця відьмочка.

До мене поступово доходить сенс сказаного, і коли я розумію, на що вона натякає, миттєво обертаюся та гарчу:

— Вас аж ніяк не має хвилювати моя… — закочую очі й під хихикання цієї нахабної дівчинки віддаляюся швидким кроком.

Це через її «ромашки» я ходжу весь ранок у піднесеному (в одному місці) настрої? Вкотре подумки гарчу я, блукаючи далекими коридорами палацу й намагаючись опанувати себе. Натикаюся на Дігана, і наставник виводить мене із роздумів:

— О, Фраю, як добре, що ти мені зустрівся! Ходімо трохи потренуємося. Мені здається, тобі не завадить фізичне навантаження, — багатозначно посміхається він. А я знову замислююся: чи не вписала ця недоучка-лікарка чогось у мою картку? Від неї всього можна очікувати. Я вже чув про її мстивість.

Уся Академія гуде про цю парочку — Луану та Аліку. Мій молодший брат Ітон, який навчається з ними на одному факультеті, уже розповів про спроби однокурсників зачепити заучок, які вступили до Академії за квотою, та про наслідки, до яких це призвело. Тож я маю радіти, що в мене ще немає проблем із кишківником і не почалася драконяча короста.

Луана

Бабуся добре перенесла дорогу, але звістка про те, що ми з Фраєм живемо окремо, її засмутила. Не знаю, чи ця новина стала причиною, чи переїзд спровокував погіршення, чи просто ресурс організму вичерпався, але невдовзі Касія помирає. Перед смертю вона розповідає мені все, що знає про моїх батьків.

Я завжди мріяла знайти їх. Чи вдасться мені дізнатися про них більше? Я знаю історію свого народження, маю медальйон із їхніми портретами. Але це все… Імен батьків бабуся не знала.

Згадую нашу останню розмову…

— Бабусю, розкажи про моїх батьків! — вкотре прошу я.

Бабуся дуже слабка й розповідає не зовсім зв’язно, уривками:

— Я не знаю, як їх звали, дитино… Коли я побачила твою маму, вона вже була дуже квола — втратила багато крові через важкі пологи. Їй не варто було народжувати, краще б вона знесла яйце. Але в умовах північної зими прогрівати його два місяці було неможливо. Вона померла на моїх руках… Але перед тим вручила тебе мені й попросила сховати. Друга дитина… твоя сестра… вона була дуже слабенька… у неї не було шансів вижити в суворому кліматі, а ти, Луано, народилася здоровою та активною. До того ж одна дитина мала залишитися з матір’ю, щоб не викликати підозр.

— Не викликати підозр у кого, бабусю? — здивовано питаю я.

— Я не знаю, Луано. Твоя мати повісила тобі на шию медальйон і взяла з мене присягу: відвезти тебе якомога далі.

— А мій тато?

— Я не бачила його… Він був офіцером, і на той момент його не було у фортеці.

Бачу, що бабусю втомила наша розмова, і вже шкодую, що почала її. Але Касія продовжує:

— Коли твоя мати померла, я віддала їм твою сестру, а тебе сховала в кошику й полетіла звідти якнайдалі. Тоді я ще могла літати… — з тугою каже бабуся і заплющує очі.

Вона засинає і більше вже не прокидається. А я залишаюся зовсім одна на цьому світі.